Місце для дракона - Юрій Винничук
Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.
— Це тут. На тім боці.
— Як же ми...
— Та тут мілко.
— Все одно роздягатися, — кривився князь.
— Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите — невелика біда.
— Е-е, поговоріть... Якби не гостець, я б... А це вам гірська ріка.
— Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.
— Перестаньте! Ще чого!
— Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.
Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся — ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й... Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.
Спочатку з'явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все окіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, — дебе-елий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.
Переконавшись, що ніде небезпека не перестерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.
На галявині їх чекав пустельник.
— Ну, як вам нова господа нашого дракона? — спитав князя.
"О-о, хитрий жук, — подумав князь, — та чи не ти сам йому цю господу й найшов?" А вголос:
— Понад усі сподівання.
Вони примостилися на траві. На якийсь час запанувала мовчанка, ніхто не знав, з чого почати розмову. Пустельник щось там промимрив про гарну погоду, дракон лежав нерухомо, бо якраз йому на носа сів метелик, і він боявся його сполохати. Князь задумливо дивився на протилежний бік галявини, де чорніла паща іншої печери. Тепер йому було ясно, що дракона звідси не викуриш. Залишається дипломатія.
— Егм... — почав князь, — сподіваюся, вам не дуже зашкодив той дим?
— Та ні. Вже вичухався.
Метелик спурхнув і полетів понад озером.
— Вони хотіли тільки, аби ви з печери... е-е... виповзли. Але переборщили трохи — не второпали, що так же ви й задушитися могли... На щастя, я спохопився вчасно та звелів розкидати багаття.
— То це ви мене врятували? Я вам безмежно вдячний.
— Та що там... Це мій обов'язок... слідкувати, щоб усе було як заведено. Я, знаєте, великий прихильник традицій. Як діди заповіли нам, так воно й бути має.
Князь поліз за пазуху й видобув плескату зелену пляшчину.
— Я тут... егм... вина трохи... Не вживаєте? Дракон закліпав очима й зиркнув на пустельника.
— Ні, він ще молодий, — відповів той за нього. — Зовсім дитина... А з чого вино?
— Виноградне. Це мені з Волощини привезли... діжечку... А я тихенько... щоб жінка не бачила та й... от...
— Ех-хе-хе... — покректав пустельник. — Гріхи наші... Давайте, спробуєм...
— То ви... е-е...вибачайте, скільки років маєте? — звернувся князь до дракона.
— Вісім.
— Вісім! Ну-у... це... егм... як для коня, то вже той... а як для чоловіка, то ще, хе-хе, й зовсім... Це ви ще, мабуть, і рости будете, чи як?
— Ще трохи виросту.
— Овва! — князь похитав скрушно головою. — Ви й так уже дай боже... От я чув про тих... алігаторів... Так ті по триста літ живуть. Теж, мабуть, з вашої, вибачайте, породи. А в драконів як?
— Що як?
— Ну, скільки їм, сказати б, хе-хе, відпущено?
— Хто його зна?.. Ще жоден дракон своєю смертю не вмер.
— О! Бачите? — пожвавішав князь. — Бачите? Жоден! Як на роду написане, так і буде. Ви от... вибачайте, як вас величати?
— Називайте Грицьком.
— Як? Грицько?.. Жарту... е-е... гм... ну, так-так... звичайно... гм...
— Це я його так назвав, — озвався пустельник.
— А-а, — глянув спідлоба на пустельника князь, — ясно... Що ж, Грицько то й Грицько... Тільки я знаю, що дракони завше мають далеко страшніші імена. Афросіаб чи там Джаудар.
— А я не збираюся нікого страшити.
— Е-е, це ви даремно. Це ви начитались... А дракон є дракон. До речі, і в книгах святих пишеться, що усяка твар має своє призначення і дракони мусять нести лише смерть і руїну, бо на те вони й створені. Ви що
