Пробач, якщо зможеш - Аля Морейно

Аня

Хвилинна стрілка підбиралася до дванадцяти, а годинна впевнено рухалася до чотирьох. Дітей поступово розбирали.

Зазвичай максимум о двадцять хвилин на п’яту я виходила зі школи й поспішала за донькою в дитячий садок. Хоча формально він працював до сьомої вечора, вихователі наполегливо просили забирати дітей не пізніше п’ятої. Мила дуже не любила залишатися в групі останньою, тому я намагалася прийти за нею якомога раніше.

За п’ять хвилин до четвертої в класі сидів тільки Дмитрик – спокійний кмітливий хлопець, мама якого часто мені доплачувала, щоби після групи продовженого дня я приводила його їй додому. Від додаткового заробітку я відмовлятися ніяк не могла, тому в такі дні намагалася зібратися якомога раніше і втекти зі школи не пізніше четвертої.

Сьогодні його мама мені не дзвонила, а тому я чекала, коли вона за Дмитром прийде сама. Усі домашні завдання з моїми другокласниками зазвичай ми встигали зробити до третьої, а потім одягалися і виходили зустрічати батьків надвір. Але сьогодні накрапав дощ, тому ми сиділи в класі, і я розважала дітей іграми.

Хвилинна стрілка впевнено переступила позначку дванадцять, але мами Дмитрика все ще не було. Я почала нервувати. Форс-мажори, коли хтось із батьків не встигав до четвертої забрати дітей, траплялися вкрай рідко. І завжди про таке мене повідомляли телефоном заздалегідь. Бувало навіть, що батьки просили взяти дитину після групи продовженого дня до свого дому і приїжджали за нею пізно ввечері. Дмитрик був якраз одним із цих дітей. Але такого, щоб не попереджали взагалі, ще не траплялося.

Дмитро був єдиною дитиною в заможній родині. З його батьком за рік із гаком мені познайомитися так і не вдалося. За розповідями хлопчика, він тримав свою фірму, багато працював і майже ніколи не бував удома. Світлана, мама Дмитрика, була домогосподаркою, вела блог і багато часу приділяла собі: тренуванням у фітнес-клубі, косметичним процедурам і спілкуванню з подругами.

У п’ять хвилин на п’яту я почала дзвонити Світлані, потім її чоловікові. В обох телефони не відповідали. Ще через десять хвилин набрала завучку й запитала, що мені робити. Вона знала мою ситуацію і розуміла, що мені не можна довго сидіти в школі.

Узяла Дмитрика й пішла по поверху початкової школи з надією залишити його з якоюсь колегою, яка теж чекала батьків, що затримувалися. Але нікого вже не було, усі пішли.

Ми із завучкою вирішили, що я залишу про всяк випадок в охоронця записку із зазначенням мого номера телефону й домашньої адреси. У записці я повідомила, що веду хлопця до нього додому, а якщо там нікого не виявиться, то заберу до себе.

Швидко зачинила кабінет, здала ключі, розписалася в журналі й майже бігом попрямувала в бік будинку Дмитрика. Він не здивувався. Йому здавалося, що все йде в штатному режимі, оскільки я неодноразово вже водила його додому.

Ми пройшли через пост охорони й подзвонили в домофон. Ніхто не відчинив. Час уже давно перевалив за пів на п’яту. Навіть якби я поквапилася, то вчасно за донькою ніяк не встигла. Але ці думки зараз відійшли на другий план. Я не уявляла собі, що робити з Дмитриком, і що могло трапитися з його батьками.

Простоявши ще хвилин п’ятнадцять, не припиняючи телефонувати батькам, я знову зв’язалась із керівництвом і вирішила везти хлопчика до себе додому. Дитина зголодніла і втомилася. Я не мала ніякого морального права залишати його в школі біля охоронця.

Ми швидко пішли до метро. У садочку опинилися лише о пів на шосту. Світло в коридорах уже вимкнули, у групі панувала напівтемрява. Мила сиділа із заплаканими очима. Вихователька була вкрай незадоволена і вкотре прочитала мені нотацію, як важливо вчасно забирати дитину.

– Мило, подивися, кого я тобі привела в компанію. Зараз підемо додому й будемо булочки пекти.

Моя мала дуже любила допомагати мені на кухні, випічка доставляла їй найбільше задоволення. А тут ще й бонус – з’явилася можливість нагодувати гостя результатами своєї праці.

Дощ посилювався. Додому ми дісталися, неабияк намокнув.

– Так, давайте швиденько роздягатися і мити руки. Будемо вечеряти, а потім займемося булками.

Мені довелося віддати Дмитру свою порцію, зате я була спокійна, що дитина не залишилася голодною.

Час від часу набирала його батьків, але їх телефони, як і раніше, не відповідали. Шкільний охоронець повідомив, що за хлопчиком ніхто не приходив. Завучка сказала, що, якщо до ночі батьки не з’являться, доведеться дзвонити в поліцію і соціальну службу. Але це вже була задача керівництва. Моя справа – займатися зараз дитиною, щоб мінімізувати її стрес.

Після вечері ми втрьох замісили тісто й наліпили булок, я поставила їх у духовку, а дітей відправила готуватися до сну. Дмитро сперечався, стверджуючи, що батьки за ним ось-ось приїдуть, і нема сенсу роздягатися і лягати в ліжко. Розклала йому крісло й ледве умовила його трохи полежати.

Хлопчик був дуже засмучений, що мама за ним не прийшла, і відмовлявся спати без неї. Виявилося, що жодного разу він ще не залишався ночувати в чужій хаті. Навіть коли минулого разу я забирала його до себе, то батьки приїхали за ним пізно ввечері.

Витягла з духовки булочки, почитала дітям книжку – донечка без чарівної казки на ніч засинати не звикла. Дмитрик ніби трохи заспокоївся, проте щойно я вимкнула світло, як почула, що він схлипував. Опустилася на підлогу поруч із його кріслом і намагалася потішити.