* - Людмила Міщук
Ховали інтернаціоналіста
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом,
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті
Обмацує труну: «Чи ж він там є?!!»
Стоять, відводять погляд вбік солдати
І шепотить сержант, що ледве чуть:
«Не вєлєно… Не можна відкривати..
Не вєлєно...» Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі,
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ…
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть одвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі –
В селі ховали воїна-солдата
У мирному вкраїнському селі.
(Презентація «Загиблих душі, Господи, прийми»)
Учитель
У кожного з нас пісня, яка щойно прозвучала, асоціюється зі страшними подіями на Сході нашої країни, із зловіщим «вантажем-200», який знову приходить у сім’ї українців. Тому саме під цю мелодію ми розпочинаємо другу частину нашої зустрічі «Нас мами не родили для війни».
(Виходять діти із запаленими свічками)
Пливе, наче вічність, здобута в бою,
Хвилина мовчання.
Натягнуті нерви, немов тятива,
Пронизує пам’ять скорбота прощання.
І сумно згасає, і тяжко сплива
Хвилина мовчання.
І подвиги мужні, і дружнє плече,
І роки надій, перемог, сподівання...
І серце сльозою нараз обпече
Хвилина мовчання.
Встають побратими, відважні бійці...
І знов закипає та битва остання...
Вона, як сивини, вона, як рубці,
Хвилина мовчання.
Учитель
Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки довелося б нам мовчати, коли б так пом’янути кожного вбитого.
Нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого серед нас нема, хто лежить у землі, світить нам зорями з небес.
Учениця
Увага! Оголошується хвилина мовчання за загиблими воїнами в Афганістані та на Сході України.
(Хвилина мовчання. Запис метронома)
За законами математики –
Мінус доля на мінус час…
Небо ридма ридає, солдатики,
Небо ридма ридає по вас.
Хтось звіряв на мапі маршрути,
Хтось дивився на зорі з печер…
Нерозкритими парашутами
Називатимуть вас тепер.
По розмоклій траві розкидано,
Збиті сонця, немов бурштин.
Нині небо ридає ридма,
Диким полем гірчить полин.
Батьківщина або територія…
Кожен сам обирає шлях.
Запікається кров’ю історія,
Мов у дерево входить цвях.
Ще чекають вас, ще вимолюють,
Ще ковтають рядки новин
І виколюють очі колами
Цих роз’ятрених Україн.
І нічого крізь сльози не видно,
І біліє надтріснута вісь…
Нині небо ридає ридма,
Зі свічок осипається віск.
Вже за все перед Богом прощені
Линуть ангели-дембеля…
Засинайте спокійно, хлопчики,
Це навічно ваша земля.
(Пісня «Мальви»)
Учитель
Я ніколи не могла подумати, що розповідатиму своїм учням про війну не з підручника, а з життя, з сьогодення. Я, онука ветерана ІІ Світової війни, розповідатиму про страхіття у моїй країні у 21 столітті…
Це така проста річ – дякувати Богові за те, що ти є, а товариш твій – поруч. Часто у щоденній суєті ми нехтуємо таким привілеєм. Але війна навчила нас дякувати за прості повідомлення з Донбасу: «Я живий, були на завданні» або навіть від оператора: «Абонент знову з’явився в мережі».
