Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Ще був випадок: я збирала ягоди смородини в садах, а вже настав вечір. Стемніло. Я пішла звідти, а вранці вирішила продовжити — доповнити бідончик ягодами. Прийшла, стала збирати й відчуваю: мої ноги провалюються. Земля пухка під кущами. Свіжоскопана! І раптом я зрозуміла, що під моїми ногами — людські тіла. Погано засипані. Це був сад-город біля дороги, яка веде на військовий блокпост.
Мені стало так страшно! Страшно тому, що я стою на мерцях, можливо, вбитих і закопаних уночі. Я стала вибачатися перед ними. Вискочила з цього саду і все вибачалась. Говорила:
— Пробачте. Я не знала, що вас тут закопали. Хай буде Бог милосердний до вас. І забере вас у рай! Тоді ви забудете всі муки, що пережили!
За кілька днів із цього саду пішов відповідний запах. Зараз же літо!
Царівна Будур
22.07.
Надина мама дала на щастя 20 р. За вагою першого обстриженого волосся малого Михаїла. Це чеченський звичай!
26.07.
Я зустріла Заїру, яку ми іноді називали «Зарема». Люба моя школа! Мій 8-й клас! Я розповіла Заїрі всі новини. Ото вона здивувалась!
Повернулась тьотя Варя. Вона привезла додому Башира. Вони змінилися. Зіпсувалися в біженцях, на ситому житті.
31.07.
Стрілянина жахлива! Гарматні снаряди влучили в наш двір.
І в сади! Горять дерева й дачні будиночки. Дим і осколки летять! З автомата стріляв чоловік у масці під нашим вікном. Він цілив у сади. Снайпери кричать на зорі: чий він? Хто він? Хтось підірвав два танки й машину. Ми чули їхню розмову. Чистою російською мовою, без найменшого акценту!
У нас у гостях дочка Золіни, Зара. Їй виповнилось 11 років! Дівчинка не знає, що її батька знайшли серед розстріляних. Вони з матір’ю приїхали по свої речі. Думали, наша сусідка Мар’ям тут, у Ґрозному, й допоможе. Але Мар’ям немає! Мати й дочка набралися страху. Говорять:
— Тут жити неможливо!
Вони їдуть. Терміново! Назад! До табору біженців в Інгушетію.
Учора я зустріла Кусум! Вона постаріла. Змінилась. Але не вагітна. Сказала мені твердо, дивлячись просто в очі:
— Аладдин — мій! Моя власність!
Ну що ж. Тільки мені дивно: ця жінка не знає, чи був він поранений?
У Кусум новий дорогий одяг. Ми попрохали її про допомогу для Наді з новонародженою дитиною.
— Надя зараз не може торгувати. Її мати без роботи, — розповіла моя мама.
Кусум гордовито й грубо заявила:
— Багато вас таких! Усім дай! Я сама винна гроші. Купила будинок!
Ми ошелешено промовчали.
Хитра суперниця за кілька хвилин біля нашого стола встигла посваритися з його основною хазяйкою. Хазяйка терпляче дочекалася, поки піде Кусум, і, щоб помститися, влаштувала мені капость із продажем води. Коли ми обурились, вона заявила:
— Не подобається — можете йти звідси!
До нас додому зайшли російські солдати з розумним собакою. Знайшли мою гранату в шафі, за другим рядом книжок. Її на прощання залишив Аладдин. Для самооборони від грабіжників і в разі спроби наруги над нами. Натерпілися ми страху! Нам військові повірили. Зрозуміли нашу беззахисність і нашу правду. Але бойову гранату вилучили. Так я втратила предмет, якого торкалась його рука. Я її навіть Маші не віддала! Берегла як пам’ять.
Царівна Будур
10.08.
Сьогодні військові влаштували перевірку на дорозі. Усім: чоловікам, жінкам і дітям. Такого раніше не було.
Автобус тримали дві години!
Учора я побачила Надю. Ледве впізнала її! Вона в новій, чудовій сукні! Купувала найдорожчий торт! Сказала таємниче, що їй допомогли з умовою: з нами вона спілкуватися більше не буде. І, не знаючи, що від її матері ми чули ім’я дитини — Михаїл, вона жваво збрехала, що її син — Магомет. Моя мама подумала й відповіла, що в нашій республіці треба мати два паспорти, два імені та дві національності, щоб вижити.
Ще новина: стара тітонька Кусум, яка завжди носила смужку на волоссі і повторювала: «Я сучасна жінка!» — раптом одягла дуже велику хустку! Раніше їй це не подобалось. Навесні ми зустріли її на зупинці «Автобаза». Вона стояла на перехресті доріг і кричала: «Пиріжки! Пиріжки!» Почастувала нас. Смачні!
Тоді на ній був старий халат із ситцю. Тепер у торгівлі відбулися зміни: з’явився чудовий стіл. І дорогущий товар у величезній кількості. Імпортна косметика, парфуми.
Щодня ми з мамою шукаємо, де стати. Від цього торгівля погана. Поки я торгую, мама шукає пляшки від води й від пива. Відразу їх здає.
До Маші ми не пішли. На гостинці грошей не маємо. А там дитина! З порожніми руками з’явитися не можна!
Немає води. Купуємо — 1 рубль відро. І водовоза ловити треба. Він привозить каламутну, брудну воду. Живемо у квартирі, що частково провалилася в підвал зі щурами, які гризуть меблі, одяг і нашу їжу! У нас удома — холод із підвалу й дуже сильна вогкість. Щури нас не бояться — звикли. Вільно пересуваються вдень кімнатою, пищать. По-своєму вони милі й прекрасні створіння. Каналізації в будинку немає. Газу готувати й грітися в прохолодні дні — немає! Про електрику не варто мріяти! Ми продовжуємо жити в умовах військової блокади міста. Але 60 р. ми назбирали. За тиждень! Завтра, щоб не розтратити їх, потрібно терміново сфотографуватися для мого паспорта.
Аладдин виявився слабкою людиною. Обставини перемогли його. Він зрадив мене й урятував. Я начебто мала б образитись. Адже він казав, що кохає без тями! І того ж тижня одружився з жінкою, старшою за мене на 20 років! Він залишив мене в надзвичайно важкому становищі. Навіть не поцікавився, як я пережила війну. Чи врятовані мої поранені ноги? Я — його «робота»? Чи чергова примха?
Царівна
13.08.
Голова болить страшенно!
Кусум, добре вбрана, сита, у великій красивій хустці, учора вкрала в мене фото Аладдина і Джина! Зробила вона це досить підло. Його знімок завжди був зі мною. Я попередила маму й жінок із ринку: «Якщо мене вб’ють — поховайте фото разом зі мною». Кусум підійшла зі своєю сестрою, тією, в якої дочка Райсаяна. Вони попрохали подивитися фото. Я не дала. А мама показала. У цей момент Кусум миттю відсунула пояс на своїй спідниці і сховала знімок у труси!
— Там йому місце?! — запитала мама.
Я закричала:
— Віддай, злодійко! Не треба мене обманювати! Це моє життя! Це все, що в мене є!
А Кусум на те:
— Не можна дивитися
