Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Взяти Антоновича. На вигляд замкнутий, небагатослівний, суворий. Я ніколи не бачив посмішки на його наче з каменю витесаному обличчі. Та це була людина незвичайної доброти. Мене вражали в ньому рішучість, сміливість, винахідливість. Він ніколи не боявся риску. Причому риск він брав на себе, а не старався перекласти його на плечі інших. Одного разу я сказав йому про це. «Ет, перестань… — відмахнувся Антонович. — Найбільше ризикує боягуз». «Сміливого куля боїться, сміливому і багнет ні по чому», — було його улюбленою примовкою.
А дядя Ваня! Комуніст ленінського гарту, колишній комісар полка, він уособлював у собі все найкраще, що мала партія до війни. Пристрасний агітатор, невтомний пропагандист, людина енциклопедичних знань, він проводив політичну роботу серед людей скрізь, куди закидала його доля. Він був безстрашний і водночас обачний, розсудливий. Ні на хвилину не сумнівався в перемозі нашої країни, вірив у неминучий розгром гитлеризму і вселяв цю віру в інших.
А взяти Ганса! Довгі роки ув'язнення і найвишуканіші знущання не очерствили його серця, не похитнули його комуністичних переконань. Він і в таборі був інтелігентним, беззахисио-добрим, завжди спокійним і впевненим. Це був справжній тельманівець-антифашист.
А про Жору й казати нема чого. Він наче життєдайний вихор увірвався в моє життя, захопив, підкорив і повів за собою. Жора ніколи не сумував, не падав духом і цим нагадував Стася Бжозовського. Я не раз дивувався, звідки в нього стільки енергії, невситимості духу. Дружба з ним широко розкрила мою душу назустріч людям і всьому хорошому, що є в них. Приклад Жори навчив мене, що треба жити не для себе, а для людей, тоді й твоє життя буде чогось варте. Часу в нас із Жорою було досить, і ми розмовляли годинами. Я розповів йому своє життя, починаючи з дитинства і кінчаючи його Освенцімським фіналом. Жора розказав про себе.
З його розповіді переді мною постала трагічна історія цілої родини.
Під час походу пілсудчиків на Україну в 1920 році один із польських жовнірів Адам Тшембіцький добровільно перейшов на бік Червоної Армії. Польський робітник не хотів воювати проти братів по класу — українських і російських трударів. У 1922 році доля закинула його в Одесу, де він познайомився з дев'ятнадцятилітньою красунею Оксаною Чередниченко, донькою портового вантажника. Та Оксанин батько, котрий пишався тим, що в громадянську війну воював у дивізії самого Котовського, і слухати не хотів про одруження його одиначки з тридцятисемирічним зайдою, у якого ні роду ні племені. Але Оксана мала батькову вдачу. Вона наперекір йому пішла до Адама й стала його дружиною. Через рік у них народився син, якого назвали Георгієм. Ображений непослухом одиначки, старий почав дедалі частіше заглядати в чарку, шукаючи там розради. Його можна було зрозуміти. Адже після смерті дружини він п'ятнадцять років залишався вдівцем — боявся, що мачуха може ненароком обідити Оксану, затьмарити її життя. І раптом така невдячність! Невдовзі він помер — якось під час розвантаження контейнерів потрапив під аварію.
Важко переживши загибель батька, Оксана ще більше прикипіла серцем до свого Адама, а обоє не могли натішитися сином. Жили вони в тихому одеському провулку. В їхньому будинку був зібраний цілий інтернаціонал: українці, росіяни, турки, поляки, ассірійці, болгари, євреї, вірмени. Маленький Жора цілими днями грався з їхніми дітьми, був загальним улюбленцем. Уже в п'ять років хлопчик виявив неабиякий хист до засвоєння мов, а в п'ятнадцять вільно розмовляв російською, українською, польською, болгарською, вірменською і єврейською мовами. Йому пророкували велике майбутнє.
Ще коли Жора був дошкільням, мати не раз брала його з собою на роботу, бо ні на кого було залишити малюка. А працювала вона офіціанткою в ресторані. Там грав оркестр, виступали співаки. Хлопець дуже полюбив музику, спів. Через кілька років він, маючи гарний голос і природні здібності поліглота, чудово виконував пісні багатьма мовами.
Несподівано на їхню сім'ю звалилося нещастя. В період сталінського терору 1937 року Адама Тшембіцького заарештували як «ворога народу» і розстріляли. Жора страшенно переживав це горе. Рухнули мрії про консерваторію, інститут. Юнак пішов працювати електриком і до війни сяк-так закінчив середню школу, а вже в липні 1941 року солдат Георгій Трембіцький (так було записано йому прізвище в паспорті) з гвинтівкою в руках захищав Одесу. В середині жовтня, перед залишенням Одеси, його поранило. В ніч з 15 на 16 жовтня останні кораблі з пораненими на борту взяли курс на Крим. У морі їх розбомбили німецькі літаки. Жора врятувався, бо чудово плавав і міг годинами триматися на воді. Його підібрав якийсь румунський катер і доставив у табір військовополонених. Георгій почав наполегливо вивчати румунську мову і через місяць уже міг пристойно розмовляти з румунами, а ще через місяць, завдяки знанню багатьох мов, був призначений перекладачем у таборі.
— Чесно кажучи, — розповідав Жора, — жив я там непогано. Мені навіть пропонували одягти мундир офіцера румунської армії і обійняти посаду перекладача при одній з румунських військових частин. З точки зору окупантів у мене була бездоганна репутація. Переді мною стелилося сите життя зрадника Батьківщини…
Та хіба міг він зрадити свою землю? Через деякий час перекладач румунського коменданта табору військовополонених, запасшись відповідною довідкою, тікає й опиняється в рідному місті.
Холодна й голодна зима 1941–1942 років в Одесі запам'яталася Жорі назавжди. Дома він не застав матері. У квартирі господарювали румунські солдати, котрі порубали і спалили усі їхні меблі, крім одного стола.
