Михайло Грушевський - Юлія Сергіївна Тагліна
Наукове товариство ім. Шевченка заснували у Львові в грудні 1873 року (спершу як Літературно-наукове товариство ім. Шевченка) силами свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини. Головною метою товариства було «вспомагати розвою руської (малоруської) словесності».
Першими головами товариства були К. Сушкевич (1874—1885), С. Громницький (1885—1886), Д. Гладилович (1886—1892). У цей період вийшли два річники журналу «Правда» та «Дослідження у галузі руської мови» О. Огоновського. З 1885 року товариство перебрало на себе видання журналу «Зоря», який став всеукраїнським літературним органом і поширювався у Наддніпрянській Україні. Наприкінці 1880-х років товариство перетворилося у виключно наукову установу та було перейменоване у Наукове товариство імені Шевченка.
З 1892 року почав виходити головний друкований орган товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». Але період найвищого розвитку Наукового товариства ім. Шевченка розпочався лише у 1894 році – після переїзду до Львова Михайла Сергійовича Грушевського. У 1894 році він очолив історично-філософську секцію. Всього у товаристві їх існувало три: історично-філософська, філологічна та математично-природознавчо-лікарська. Сходини секції відбувалися два або три рази на місяць, теж під керівництвом Грушевського.
Михайло Сергійович став душею секції: він завжди брав участь у дискусіях, мав тези майже до кожної теми, бо був надзвичайно освічений щодо питань української історії. Праці, що зачитувались на зібраннях товариства, потім друкувались у його «Записках».
З 1895 року Михайло Сергійович Грушевський стає редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». Згодом він бере на себе всю відповідальність за видавничу діяльність товариства.
«Записки Наукового товариства ім. Шевченка» стали першим українським виданням, що привернуло увагу до України не тільки українців, а й у всьому світі, їх можна знайти у бібліотеках Європи, Америки, і навіть Австралії.
Найсерйозніші наукові праці друкувалися окремими книжками – збірниками. До них увійшла і головна праця Грушевського – «Історія України-Руси». Перший том вийшов 1898 року на честь століття появи «Енеїди» Котляревського.
«Історія України-Руси» мала надзвичайний успіх, тому що була першою національною історією України. Грушевський працював над нею все своє життя, але так і не закінчив її, зупинившись на смерті Б. Хмельницького.
Щоб зацікавити широкі маси українців, Грушевський видавав історичні праці давніших істориків в Українській історичній бібліотеці, яка була заснована ще у 80 роках XIX століття Олександром Барвінським в Тернополі, а потім у Львові її перебрало на себе Наукове товариство імені Шевченка.
За роки керівництва Грушевського Науковим товариством ім. Шевченка було видано більш ніж 800 томів наукових праць.
Саме у працях Михайла Грушевського процес формування української академічної соціології набув класичних форм. Соціологічні принципи, методи та концепції були вже досить відомими серед українських науковців. Визначальною рисою соціологічної думки в Україні того часу було освітлення суспільно-політичних проблем, боротьба за незалежність та національно-культурне відродження. Тобто специфічною ознакою української вітчизняної соціології було її самовизначення як одного з засобів державотворення та розвитку національної самосвідомості. Тому перші українські соціологи, і Грушевський зокрема, були, передусім, громадськими діячами, а вже потім – науковцями.
Серед друзів Михайла Сергійовича на той час було чимало відомих постатей української культури, серед яких треба відзначити Івана Франка. З ним Грушевський познайомився одразу ж по приїзді до Львова, і вже на початку 1895 року Михайло Сергійович як член університетської комісії львівських професорів активно підтримав висунення кандидатури І. Я. Франка на вакантну посаду приват-доцента Львівського університету.
Кілька років Франко був заступником голови Наукового товариства імені Шевченка, а також разом з Осипом Маковеєм та Володимиром Гнатюком очолював «Літературно-науковий вісник». На сторінках цього видання друкувалися найкращі класичні твори української та зарубіжної літератури тієї доби, серед авторів ми знаходимо Лесю Українку, Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, самого Франка і його однодумця Грушевського, а також Альфонса Доде, Антона Чехова, Максима Горького та багатьох інших видатних письменників.
Окрім літературної діяльності Грушевський та Франко мали ще й спільну рису. Обидва були представниками Національно-демократичної партії, заснованої 26 грудня 1899 року. До неї входило чимало представників української інтелігенції: Кость Левицький, Юліан Романчук, Василь Охримович, Іван Белей.
У листах Грушевського до Івана Франка, написаних у 1900—1914 роках, йдеться про безліч спільних інтересів. «Нам пора для України жить» – це був їхній спільний девіз.
Вони обидва були представниками лівих поглядів, взірцем справжніх націонал-демократів. Є також певна методологічна схожість в наукових підходах обох учених. Зокрема, це видно, коли вчитатись у такі слова Грушевського: «Наука – це постійний скептицизм, але лише такий, що веде за собою роботу синтетичну». І ще: «Суспільність, що має віру в себе, мусить мати і відвагу глянути на неприкрашену правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу». Можна стверджувати, що унікальна наукова спадщина Івана Франка також служила досягненню саме цієї мети. Як Франко, так і Грушевський увійшли до проводу Національно-демократичної партії як визначні, патріотично налаштовані представники західноукраїнської інтелігенції.
Звісно, були випадки, коли вони вступали в доволі гострі дискусії один з одним, а в деяких листах Івана Франка є певні закиди щодо нелегкого характеру Грушевського. Але важливіше інше: обидва вони були людьми виняткової, універсальної обдарованості. Так склалося, що й останні роки їхнього життя однаково позначені високим трагізмом і стоїчною мужністю: попри все незламний Франко працював буквально до останніх
