Слово після страти - Вадим Григорович Бойко
Тим часом до туалетної у самих трусах зайшов блоковий староста Пауль. З ним був Янкельшмок.
Пауль мав страшний вигляд. Його велика, мало не квадратна голова сиділа на короткій бичачій щиї. Булькаті очі були червоні, страшні. Я дивився на цю горилоподібну волохату істоту, і всього мене проймав жах.
Пауль здивовано втупив очі в старого, що саме корчився на унітазі.
— Ти що тут робиш, паскудо? — звернувся він до єврея. Той затремтів так, що було добре чути, як у нього цокотять зуби.
— Я… я нічого, гер блокельтестер… я трохи занедужав… — белькотів старий.
— А ти що, порядку не знаєш, скотино? Чого не звернувся до ревіру?[54]
Пауль чудово знав, що звернутися до ревіру та ще з такою хворобою — означало підписати самому собі смертний вирок.
Бідолашний єврей так розгубився, що навіть забув підвестись і підтягти штани, його мертвотно-бліде обличчя вкрилося краплями поту. Губи тремтіли, а він ще намагався виморщити на своєму обличчі подобу улесливої посмішки, від чого став ще жалюгіднішим.
— Пробачте, гер блокельтестер… Я зараз зникну… Я ж нічого… Я не знав… — белькотів еврей. — Я здоровий… Це тільки так…
Янкельшмок, презирливо скрививши свої товсті губи, дивився на старого, мов на шкідливу комаху, яку треба негайно розчавити. Не кажучи й слова, Янкельшмок схопив його за барки і потягнув до ящика з хлоркою. Старий щось лебедів, намагався цілувати Янкельшмокові руки.
— Ковтай, падло! — Янкельшмок показав рукою на хлорне вапно.
Сврей слухняно набрав повен рот хлорки і заходився її жувати.
— А тепер ходімо, прополощеш рота, — сказав Янкельшмок і занурив голову старого в діжку з водою. Той, видно, одразу ж похлинувся і почав пирскати й пускати пузирі. Янкельшмок на мить витяг свою жертву з води і враз веселим голосом закричав:
— Пауль, та в нього золоті зуби. Ану, падло, відкрий свою плювательницю ширше, хай пан староста побачить, — діловито мовив холуй, звертаючись до своєї жертви. — Та там і пломби. Е, ні, так не піде. Це треба перевірити.
— Принеси щипці, — наказав Янкельшмокові Пауль. Єврей упав на коліна і почав благати старосту зжалитися над ним.
— Ну, навіщо тобі зуби, дурню, — втішав його Янкельшмок. — Все одно їсти нічого.
Бідолашний єврей, відчуваючи наближення смертної години, почав несамовито кричати. Янкельшмок одним ударом поклав його на підлогу, після чого схопив за ноги нижче колін, підняв і опустив головою в діжку. Якийсь час я чув булькотіння, потім і воно припинилося.
— А ти чого тут стовбичиш? — тільки тепер помітив мене староста. — Ану, марш звідси!
Я кулею вилетів із туалетної і за мить уже лежав на аппельплаці серед інших в'язнів. Мною тіпала пропасниця.
Після вечірнього аппеля я знову побував у туалетній кімнаті і серед інших трупів побачив висохле тіло бідолашного єврея. До сліз стало жалко миски баланди, яка так даремно пропала…
Перед вечірнім аппелем Пауль наказав нам шикуватися «на медогляд». «Медогляд» зводився до того, що Янкельшмок, Вацек і ще три холуї під керівництвом самого Пауля переганяли п'ятірки в'язнів з одного боку майданчика на другий. При цьому вони пильно заглядали в рота кожному з нас. В результаті «медогляду» було виявлено шість «золотих гефтлінгів», тобто в'язнів, які вмудрилися зберегти золоті зуби або коронки. Через перевантаженість конвейєрна система обстеження в'язнів десь давала перебої, і в окремих із них під час огляду і санобробки контролери не помічали корінних золотих зубів або золотих мостів, з якими деякі в'язні потрапляли в карантинний блок. Недогляд есесівського контролю виправляли Пауль і його підручні. Виявлене золото ставало здобиччю старости блока.
Після «медогляду» шістьох в'язнів повели на «співбесідування» в туалетну кімнату. Невдовзі п'ять із них повернулися із закривавленими ротами, а шостий залишився там: видно, не хотів, неборака, розлучатися із золотими зубами, от і попрощався з життям…
9
Аж не вірилось, що пішов тільки четвертий день, як я в Освенцімі, а скільки горя і страждань довелося зазнати за ці дні! Іншому не випадає стільки й за все життя. У моєму кволому, вимученому тілі згасали останні сили. Я з жахом чекав кінця. А помирати так не хотілося… Обвів поглядом в'язнів, що покотом лежали на бруківці перед блоком. Вони були висхлі або опухлі від голоду, з погаслими, мертвими очима, більше схожі на привидів, ніж на людей. Лежали мовчки, навіть не ворушилися, стараючись надовше зберегти рештки сил.
Дивлячись на цих страдників, я подумав, що всіх їх неминуче чекає спалення в крематорії. Але ж я знав, що кожен із них на щось надіється, жде якогось чуда. Бо чому ж інакше вони не кидаються на своїх мучителів, чому не лізуть на колючий дріт, не повстають, чому не борються, поки ще є хоч трохи сили, поки свідомість ще не скаламучена голодом? Мені, малому, здавалося тоді: оскільки в усіх однакова доля, значить, і думка повинна бути одна. Я
