Антирадянські історії - Олєґ Панфілов
Генерал Абакумов через шість років був розстріляний за доносом підполковника, але в перші післявоєнні роки він зміг трохи привідкрити масштаб мародерства у радянських військах. І генерал був не перший, хто помітив ненаситність маршала СРСР. 23 серпня 1946 року перший заступник міністра Збройних Сил СРСР Ніколай Булґанін повідомив тов. Сталіну: «На Ягодинській митниці (поблизу м. Ковель) затримано 7 вагонів, у яких було 85 ящиків з меблями. Під час перевірки документації з’ясувалося, що меблі належать маршалові Жукову…» Про реальні масштаби мародерства з боку маршала невідомо. Здавалося б, що розмірковувати про моральний бік і зовсім не варто, але в записці чекістів була цікава фраза: «Дійшло до того, що в спальні Жукова над ліжком висить величезна картина із зображенням двох оголених жінок». За радянських часів аморальніше бути не могло.
Поки радянське керівництво докоряло в порушенні моралі маршалу Жукову, 30 березня 1948 року начальник ҐУЛаґу МВС СРСР генерал-майор Добринін запропонував своєму керівництву провести гуманну операцію — в порядку «обміну досвідом» вивезти з концтаборів на території Німеччини устаткування й інший інвентар до таборів ҐУЛаґу. Тобто німецькі фашисти покористувалися, тепер радянським знадобиться. Частину таборів радянські вирішили залишити для себе — в Оранненбурзі, Нойбрандербурзі, Баутцені і Торгау. З інших було вирішено вивезти для ҐУЛаґу в СРСР — «а) розбірні дерев’яні бараки з Бухенвальда у кількості 31 штуки і 33 бараки з Мюльберґа; б) повне устаткування кухонь з обох таборів; в) повне устаткування пральні з Бухенвальда; г) все медичне майно й устаткування з обох таборів, а також увесь м’який інвентар, наявний у таборах».
Звичайно, ніхто тоді не розповідав радянським громадянам, що рідні ув’язнені ҐУЛаґу тепер користуватимуться всіма «благами» Бухенвальда. В Червоній армії було Головне трофейне управління, яким командував генерал Вахітов. Тільки за 1945 рік воно відправило в СРСР 74 тисячі вагонів з будівельними матеріалами, 1,2 млн чоловічих і жіночих пальт, 1 млн головних уборів тощо, всього завантажили 400 тисяч залізничних вагонів. Тільки з Німеччини за один рік вивезено устаткування 2885 заводів. Із Німеччини в СРСР прибуло 96 електростанцій потужністю 4 млн кіловат, 340 тисяч верстатів, 3 тисячі парових котлів, 200 тисяч електромоторів та інше. Збройні сили вивезли 202 об’єкти, енергетика — 120, електропромисловість — 101, сільськогосподарське машинобудування — 85, видавництва — 64, охорона здоров’я — 26 тощо. Серед вивезеного — астрономічна обсерваторія Університету Гумбольдта, фабрика грамплатівок. Із берлінського метро вивезли електричне устаткування, ремонтні майстерні, нові вагони, локомотиви, платформи. Запасів для того, щоб можна було приступати до будівництва метро в інших, окрім Москви, містах, з’явилося досить.
Це лише невелика частина вивезеного. А ще — музеї і сховища, бібліотеки і картинні галереї. У 1945 році під час переговорів у Ялті Сталін запропонував встановити суму німецьких репарацій у 20 мільярдів доларів, і половина цієї суми мала піти СРСР. У результаті СРСР вичавив зі Східної Європи (переважно з НДР) за 1945–1960-ті роки понад 18 мільярдів доларів, тобто набагато більше, ніж передбачалося. Зі Східної Німеччини було вивезено майже все, а через якийсь час НДР стала однією з найбідніших «звільнених» радянською армією і включених у «соціалістичний табір».
Зараз знайти документи про «репарацію», офіційне мародерство, не складно, щось уже опубліковано в інтернеті. Проблема в іншому — чи усвідомлюють росіяни, які тепер уже офіційно забрали собі право гордитися перемогою у Другій світовій війні, що крадене, ну гаразд, — що «репараційоване» не пішло їм на користь? Що вивезене з німецьких заводів устаткування так і не використане для випуску автомобілів, ліпших за німецькі? Що розбиті німецькі сервізи і потерті килими так і залишилися награбованим добром, користі від якого було не більше, ніж від тюремного ватника? Чому Західна Німеччина, що її не було піддано майновій «зачистці», як Східну, стала державою з розвиненою економікою всього за кілька років? А Радянський Союз так і не зміг стати країною з передовою економікою та технологіями.
Приблизно те саме можна сказати про окуповані Росією за останні 23 роки території Абхазії та Південної Осетії, Придністров’я і тепер Криму. Там стали жити ліпше? Усвідомлення правди — процес складний, а в Росії він пов’язаний ще й з відмовою від величезної кількості міфів, серед яких казка про «вєлікую Россію» — не найсерйозніша.
КОЛИ ДМІТРІЯ КІСЄЛЬОВА ЩЕ НЕ БУЛО
Років 13 тому правозахисні організації забили на сполох — у російських ЗМІ зріс рівень ксенофобії. Якщо в період розвиненої перебудови перші незалежні газети вирізнялися традиційним російським антисемітизмом, то на початку другої чеченської кампанії зріс рівень кавказофобії. Античеченські настрої в російському суспільстві з’явилися ще у середині 1990-х років, під час першої війни. У перші роки правління Путіна, з початком другої чеченської війни, рівень ксенофобії зріс у кілька разів. Цитата від Юрія Лужкова про «осіб кавказької національності» стала такою самою повсякденною, як «вєлікая Россія». Правозахисники наводили статті Кримінального кодексу та Конституції, але в країні вже міцно утверджувалася нова політика і ставлення до національних меншин. У 2006 році через загострення відносин із Грузією спостерігався сплеск грузинофобії. Другий рік російське суспільство переживає новий вид ксенофобії — українофобію.
Тепер російські газети, телебачення та інтернет переповнені образами і мовними зворотами, що підпадають під статті Кримінального кодексу Російської Федерації. Але цей вид злочину вже нікого не хвилює — Путін і його оточення стали мало не лідерами в розповсюдженні українофобії. Виголошення першими особами російської держави словосполучення «київська хунта» стало ключем до настроїв суспільства. Тепер уже небезпечніше вимовляти саме слово «ксенофобія», ніж говорити і бити на сполох із приводу рівня ненависті, що помітно зріс. Українофобія стала державною політикою.
Інший приклад із недавнього минулого. У 2008 році в російському інтернеті найбільш цитованим був рядок із поеми Міхаіла Лєрмонтова «Демон» — «бежали робкие грузины»
