Залишенець. Чорний ворон - Василь Миколайович Шкляр
Начштаба ЧОН Кременчугской губернии Глазунов.
Начальник оперативно-строевого отделения Семенов.
С подлинным верно: делопроизводитель (підпис)».
(Зі звіту штабу ЧОН Кременчуцької губернії за листопад місяць 1922 р.)
Коли отаман надовго відлучається від загону, деяких козаків також тягне у мандри. Так велося завжди, а що вже казати про нинішню осінь — хіба повернеться язик комусь дорікнути за нестерпну втому й бажання вийти з лісу?
Цього разу в лебединському гніздовищі Чорний Ворон застав усього лише дванадцять козаків. Він здогадувався, що десь воно так і станеться, але казав собі: хай. Хай усе йде своєю чергою без принуки, фортуна сама відбере тих, на кого зможеш покластися в найчорнішу годину. Хай зостанеться жменька, зате певних людей, які не вистрелять тобі в спину, не побіжать у ЧК рятувати свою шкуру ціною твоєї голови. А дванадцять залишенців на зиму — це сила: Вовкулака, Сутяга, Біжу, ще один Момот — Захарко, Ходя (а куди йому, бідному, мандрувати?), В'юн, Козуб та ще п'ятеро бурлаків, котрі вже не бачили життя поза лісом. Решта хлопців розійшлися хто куди — той на амнестію, той світ за очі, ще хтось передчасно пішов на зимову квартиру, обіцяючи на весну вернутись. А от із Швайкою вийшла прикра історія. Нікого не попередивши, він нишком утік, можна сказати, дезертирував, та ще й поцупив у Козуба його кольта разом з папушею кременчуцької махорки восьмого номера. Добре, що Козуб вчасно спохопився, — вони з Вовкулакою догнали Швайку в Мокрій Балці біля кринички, коли той саме сів перевзутися. Це ж треба — утікав на коні, а от щось замуляло йому в правому чоботі, вирішив перемотати онучу. Не спам'ятався, як хлопці уже нависли над його головою. «Тебе взули б і чекісти», — сказав Вовкулака. «При чім тут чекісти, я до Бика[*] їду», — наїжачився Швайка, але відразу притих, бо Вовкулака оголив шаблю. «Це Бик тебе навчив красти?» — спитав Козуб. «Подумаєш, пухкалку позичив! — пхикнув Швайка. — Забери її, як вона тобі така люба», — він поліз рукою під полу по кольта, але Вовкулака його випередив — доганяв-бо Швайку не для того, щоб перевиховати. До того ж він помітив в очах утікача той недобрий полиск, який не давав часу на роздуми. Вовкулака незчувся, як його шабля із хрускотом розколола голову дезертира. «Такій легкій смерті можна тільки позаздрити», — сказав він, сплигнув з коня і забрав у мертвого Швайки кольта, папушу кременчуцької махорки, «штаєра» і дві «кукурудзи». Потім підійшов до кринички, набрав у коряк води й попросив Козуба злити йому на руки. «Може, зариємо?» — спитав Козуб. «Ні, — відповів Вовкулака. — Таких ховають голодні лиси».
— Я знав, кому доручити загін, — сказав Чорний Ворон, вислухавши Вовкулаку. Той, було видно, чув за собою провину, що багато козаків розійшлося, і Ворон його заспокоїв: — Ти все зробив правильно.
Він упіймав себе на тому, що повторює не свої слова, — зовсім недавно його так само втішала Тіна: «Ти все зробив правильно». Та чи не були ті слова всього лиш розрадою?
Від похвали Вовкулака трохи одм'як і вищирив до Ворона свою найтеплішу усмішку.
— А тебе, отамане, без бороди не впізнати. І поки чутка пішла, що ти вже на тому світі, то, може, хай так і буде?
— Про мене, поки відросте борода, нехай так і буде.
— А з'їздив ти як? — обережно спитав Вовкулака.
— Погано.
— А це ж чого?
— За весь час відрубав лише одну голову. Та й то — курці.
— Курці? — здивувався Вовкулака. — Отій, що несе яйця?
— Тій, тій. Ти хоч зрадника зарубав, а я птицю невинну.
— І ми тут знудилися без роботи. Може, тому дехто й пішов.
— Баба з воза, — сказав Ворон. — Пішов то й пішов. Зима на носі.
— Зате й комуна про нас трохи забула. Ось і їхня газетка пише, що нам каюк. Це ж добре?
— А що тут доброго? Треба, щоб духу нашого боялися.
— Воно то так, але якщо їм таке приверзлося — теж непогано.
Ворон здогадався, що Вовкулака надумав якусь непросту руханину, через те підходив до неї обережно і здалеку. Зрештою він дістав із пазухи вчетверо складену окружну газетку «Червоний Жовтень», розгорнув її і, подаючи Воронові, показав на першу сторінку.
Справа бандита Туза
Відомий своїми кривавими звірствами бандитський отаман Туз 9 листопада постане перед Радянським судом. Цей суд мав відбутися в Черкасах, але на прохання трудящих Звенигородщини надзвичайна сесія ДПУ перенесла засідання до міста Звенигородки, оскільки саме в цьому повіті найбільше розгулював Туз. Разом із «батьком-отаманом» на лаву підсудних сядуть ще два його посіпаки — Босий із Журжинець та Гарасько із села Ганжалівка.
Згадаємо дещо з біографії бандита Туза. Він походить із села Журжинці Звенигородського повіту. Йому 26 років. Закінчив сільськогосподарську школу в Умані, під час імперіялістичної війни служив у царській армії, закінчив школу прапорщиків, вислужився перед царем до поручника. Називає себе самостійником. Воював проти Робітничо-Селянської Червоної Армії в петлюрівському війську, а після краху жовтоблакитників продовжив кривавий шлях у бандах Цвітковського, Гризла, Дерещука, поки не організував свою шайку.
Постійно займався терором органів Радянської влади, вбивав активістів та партійних працівників, грабував цукроварні, нищив народне добро, палив волвиконкоми, комнезами й сільради, наводив жах на мирне населення.
Не вистачить тут місця, щоб перелічити всі його злодіяння й невинні жертви, серед яких і командир полку, і начальник повітової міліції, і начальник карного розшуку, і ще дуже багато відповідальних працівників, червоноармійців та мирних громадян. Банда Туза робила нальоти на містечко Лисянку, на Почапинці, Верещаки, Майданівку, Хлипнівку, Ганжалівку та багато інших сіл, жителі яких тепер можуть прийти на цей суд і на власні очі побачити, як закінчується безславний шлях ворогів Радянської влади. А він, цей шлях, уже привів до загибелі Гризла, Цвітковського, Загороднього, Чорного Ворона…
Назавжди зайшов місяць лісових вовків. Усе вище здіймається сонце Жовтня на ясному небі Революції!
Каленик Груша
— Стривай, — Ворон відірвав клапоть «Червоного Жовтня» й заходився скручувати цигарку. — Але ж отамана Туза вбито ще позаторік.
— Еге, — кивнув Вовкулака. — Під Хлипнівським лісом. Але то був Степан Туз, а це інший. Теж із Журжинець, у тому селі що не чоловік, то й Туз. Це справжня фамилія. Так, як
