Залишенець. Чорний ворон - Василь Миколайович Шкляр

— То вам до Петриченків треба? — зрадів чогось «кубанець». — А чого ж ви забрели в цю глушину, як Шидлівці онде? — показав він рукою лівобіч від озера. — Такий гак обігнули.

— Нужда завела, — сказав я. — Ми знаємо, де Шидлівці, але завернули до озера пошукати татарського зілля. Його корінь є добрими ліками.

— Он як, — кивнув «кубанець», хоч, здається, не дуже повірив у ту побрехеньку. Трохи соромлячись, він натякнув, що можна задобрити і його напарника, якщо в нас знайдеться трохи якогось харчу, бо їх тут геть заморили голодом. Дійшло вже до того, що, ви ж самі бачите, качок стріляємо, хоч не годиться на кордоні стріляти знічев'я.

Тіна дістала зі своєї шальки дві хлібини й одну рибу, себто дала їм два коржі й оселедця, і «кубанець» показав нам, як іти далі — отак на ті верби, а там буде межа, яка й приведе нас до села. Вони мерщій подалися до вільшаника наминати коржі й оселедця, а ми пішли понад озером шукати межову стежину, яка справді ще до смерку привела нас у Шидлівці, що лежали уздовж Збруча. Там тої річечки — заєць перескочить, а скільки я про неї наслухався, скільки думок передумав, й ось вона — тасьма холодної води, що розітнула Вкраїну й стала кордоном.

Та ми, не оглядаючись, вийшли на царину й побачили хату під червоною бляхою, де біля воріт, як і попереджав нас отець Тимофій, стояв гурт червоноармійців, і навіть на перелазі сиділо двоє з рушницями, а побачивши, що ми намірилися зайти на подвір'я, вони чемно розступилися в різні боки. І ми безпечно пішли прямо до хати, постукали у двері, та ніхто не відгукнувся, ніби там було порожньо. Ми вступили до сіней і ще раз постукали, а тоді вже зайшли до хати й побачили на ліжку під грубою підстаркуватого сивого чоловіка. Це й був Ничипір Петриченко, який через тяжку недугу давно впав на ноги. Великий статурою і широкий у кості, він мав довге волосся й сиву, аж білу бороду — видно, не так літа, як лежання зробило з нього діда.

— Ми до вас від отця Тимофія з Дунаївців, — сказав я, привітавшись.

Ничипір Петриченко кивнув, але нічого не став розпитувати. Я сам пояснив, що ми йдемо з дитиною на той бік до лікаря.

Він показав очима на лаву, мовляв, сідайте, і я вже подумав, що йому потягло й мову, проте він таки обізвався:

— Маруся скоро прийде, — сказав і втупився в стелю з таким виразом обличчя, ніби його вже ніщо не цікавило в цьому світі, і не тому, що все було байдуже, а через те, що він знав усе наперед, як воно є і як буде.

Ми розмістилися на широкій лаві під стіною, Ярко завовтузився й стиха захлипав (набридло йому ціпеніти зігнутим у своїй шаньці), Тіна взяла його, щоб тут-таки, на ослоні, переповити, але Ничипір Петриченко показав рукою на двері до кухні, де топилася лежанка. Тіна вийшла туди з дитиною, а я зостався наодинці з цим мовчазним чоловіком, біля якого і сам мусив мовчати. Але й сидіти пнем було ніяково, через те я зрадів, коли до хати нарешті зайшла метка, привітна з лиця молодиця і ще з порога сказала, що її вже попередили про наш прихід. Неважко було здогадатися, хто її сповістив, бо Маруся тримала в руці забитого крижня («попросили обпатрати»), але видно було, що вона рада приходькам, хоча й не мала чим їх приймати: є лише кисле молоко. Щоправда, коли ми виклали ще два коржі й оселедця, Маруся швиденько зварила бульбу в лушпайках, і ми сподобилися на добру вечерю.

Ничипір Петриченко звівся у ліжку, підмостив під спину подушку й попросив собі риб'ячу голову, причому захрумкав нею так смачно, що й мені той оселедець видався за невідь-яку лакомину. Потім Ничипір дістав з-під подушки рушничка і, втершись гарненько, раптом заговорив:

— Якби я годен був ходити, то теж пішов би до того дохторика, та вже й не вертався б.

— Ато, — сказала Маруся. — Сам лежиш і мене тут тримаєш на прив'язі. Пів Великої України перевела на той бік, а сама мушу москалям качки скубти.

Вона сердито кинула крижня в казан, облила його окропом і заходилася патрати.

— Най би вони тебе менше скубли, — вколов її Петриченко.

— О-о, починається, — незлостиво огризнулася Маруся. — Цілий день мовчить, а тоді починає. Хіба то я їх сюди накликала? Та мусиш, як болячці, годити, коли вже стала перевідницею.

Вона доскубла качку і вийшла з нею надвір, а повернулася з оберемком соломи, яку розстелила в кутку на долівці й сказала, що тут спатиме пан; мама з дитиною переночують на теплій лежанці, сама ж вона полізе на піч (Маруся казала «на п'єцу») та й так перележимо, бо вона розбудить нас уночі.

Я й справді не переспав, а тільки перележав на тій солом'яній постелі, бо який міг бути сон, коли наближалася вирішальна хвилина — пан чи пропав? — чи не виведе нас ця бідова Маруся прямо на тих, що полюють тут не лише на диких качок? Крім того, мені бракувало під боком моєї солодкої пташки, з якою я вже звик засинати, і не було для мене більшого щастя, ніж відчувати її біля себе, куйовдити Тінине волосся доти, поки вона не засне. Тіна любила саме так засинати, і я був певен, що зараз їй теж не спиться, що вона дивиться в ніч, углядається в темряву завтрашнього дня. Та хіба ж тільки завтрашнього?

Могильна тиша стояла в хаті Петриченків, ота спресована, здавлена тиша, яка тисне тобі на скроні, муляє в тім'я і відганяє сон дужче за будь-який гомін. Та ось серед ночі я раптом почув приглушений голос, що линув згори:

— Чого непокоїться твій дух, чоловіче? Сміливо йди через воду й не озирайся, бо й тут, і там є земля твоя.

То говорив Петриченко, який виявляється, теж не спав.

Я не знав, що йому відповісти, і не відав, чи потрібна йому та моя відповідь, але, трохи помовчавши, все-таки відказав:

— Земля наша, а край чужий. До того ж, я бачу, тут багато червоних стережуть перехід.

— Є серед них і зговірливі, — сказав Петриченко. — Покажи тільки гроші чи харч. Якщо вже Маруся береться до діла, то знає, що робить. Спіть.

Тиха нічна