У Києві в 1940 році - Софія Парфанович
День у нас починався дуже рано, як загалом у СРСР. Було ще зовсім темно, і тоді чулося по хаті, гупання товстих і тяжких ніг, обутих у валянки з битого сукна, бабуні і служниці. Потім хазяйка збиралась на клініку, куди відвозив її шофер на знаному нам возі, марки Зіс, далі вертавсь він і підвозив до школи обидвох дівчаток. Щойно тоді робився сірий ранок. Праця починалась о 9 на східній час, тобто на середньоевроп. 7.. Узимі це ніч темна, яку ще й згодом скупали страшні, понад тридцятьступневі морози.
В хаті залишалась бабуня з маленькою дівчинкою, яку всі надмірно любили й пестили, що відрізнялось від їхнього холодного та чисто виховного відношення до двох старших дівчаток (близнючки яких 9-10 літ). Потім сказала мені бабуня, що дівчатка виховались у неї на селі, що її чоловік залізничником там, і що вони мало жили з мамою. Тут вони в школі, але вона хоче їх назад забрати до себе. Це були «бабушчині» дівчатка. Зате ця наймолодша була пестійкою всіх, а мама кидалась на неї просто з малпячою любов’ю, приходячи з праці цілувала-пестила, називаючи своїм сонцем, світлом, і др… Я почувала симпатію до двох оцих «немаминих» дівчаток, ще й тому, що говорили вони до мене по-українськи, навчені тої мови в школі. Часто потім я думала про тих дівчаток, і мені їх було жаль та хотілось зрозуміти причину такого поділу батьківських почувань. Були такі милі, завжди одна до одної пригорнені, тихі й скромні оці «діти на станції», як я думала про них.
Бабуня мала нахил до говірливости — старорежимна, бач.
Оповідала, що молоді жили довго в Сибірі, часом зідхала за старими часами, казала, що й вона потайки молиться в куточку — що донька зустріла дуже обуреним, картаючим поглядом.
Сніданкни, що складалось з м’яса, чаю, хліба і навіть варення, та часом якихось тістечок, що залишились з попереднього дня, готували вдома. Обід брали готовий з кухні для мешканців цього будинку, і він був багатий і добрий, так що залишалось теж дещо і на вечерю. Пишу про це тому, що я потім приглянулась, як харчувались інші люди це раз, а далі ще й тому, що справа прохарчування становила в СРСР завжди важливу проблему. Та й вкінці усе життя в такому новому для нас устрої як комунізм було цікаве. Навіть коли ви прийдете до такогож устрою, як ваша тодішня батьківщина, вас цікавить теж щоденний побут людей.
Якщо йде про моїх господарів: у них я пожила тільки три дні, ненадійно й швидко перебравшися потім в гуртожиток школи. Вийшло воно так:
Був вечір. Нагло прогомонів телефонний дзвінок. Хазяйка підійшла до апарату й скрикнула радісно:
«Коля, Колюша, ето ти?! Здравствуй дорогой!» і багато радісних слів привіту та новин душком проказала до телефону. А потім швиденько до мене, що брат, командир, вертається на відпустку з фронту і побігла з тим до мами. Я ж негайно почула якийсь подув чогось чужого і знову мені ворожого, хоча оцього Колі ще не було. Та коли він з’явився і хату наповнив радістю, як не дивно, знову з пристрастю, рівною сестриній, кидаючись на найменшу донечку й обсипаючи її поцілунками й пестощами, я почула до нього велику нехіть. Був одягнений в новий одяг і реміння з польських матеріялів і як кожен з них тоді мав при собі нові й великі валізи. До мене говорив по українськи, довідавшись відкіля я й хто. Та наші розмови дуже швидко спинились на такому діялозі:
— Як же ж там в Галичині? — запитала я.
— Ви ж знаєте, а втім я стояв на кордоні, то ж тільки дещо чував про ваше ставлення до радянської влади.
— А чи кордон вже устійнений, — спитала я — трохи по дурному. Можна ж було сподіватись, що такої політичної інформації він мені не дасть. Та нежданою була його відповідь.
— А ви, що, хочете йти на другий бік?
— Якби я хотіла була йти, з вами не радилась би — відказала я холодно й з почуттям образи. Розмову звернено в другий бік, я встала й вийшла до моєї кімнати й вирішила негайно: забираюсь! Ні хвилини довше. Середовище чуже, вороже, а цей Коля сповнив мене ще й якимось страхом. Здавалось, він викриє, що до такого патріотичного дому закралась контрреволюція і запроторять мене так, що й ніхто не дізнається. Страх, якого навчилась в цьому місті, підповз до мене і разом з нехіттю казав мені вирватись від К-ченків. Я негайно зібрала свої речі, а вранці їдучи з хазяйкою до клініки я сказала їй, що хочу перейти на мешкання до гуртожитку школи, мотивуючи тим, що в неї може стати тісно, приїхав же брат, швидко й чоловік повернеться. Не потрібно й було виправдувати себе. Мою заяву принято без слова і обіцяно мені машину для перевезення (на моє прохання).
З яким полекшенням я покидала тих людей і їхню, непотрібно їм накинену гостинність! Яка я була рада спокійній окремій кімнаті з біло постеленим ліжком, теплом, малим столиком і вікном, з якого видно було узгір’я, покрите якимось садом, димарі фабрик та на найближчому овиді якесь чисте й просторе фабричне подвір’я. А при тому самота й тиша, незв’язаність нічим і ніким. Коли я залишилась сама в кімнаті я відчула як незносна нудка вага спадає з моїх грудей. Здавалося, що після дуже довгого життя під гнобленням якогось чужого вантажу я вернулася до своєї малої, милої хатки. А навкруги шум і гамір молодих голосів, по коридорах молодь, що частенько й говорила по українськи, що вчилась допізна вночі й вставала поночи біжучи
