У Києві в 1940 році - Софія Парфанович
Все таки одно «не харашо получилося» та ще й для моїх товаришів: мій по-українськи виповнений бланк повернула сувора й неввічлива жінка з викликом «ето не панятно»…
На пошті я побачила чоловіка, що зацікавив мене своїм полярним виглядом: мав короткий чорний довговолосий кожух, таку ж шапку й високі міцні чоботи. Нагадував трапера з повістей Кервуда. Мені було цікаво знати, що ж це за кожух і мою цікавість заспокоїв Михайло Михайлович, приступивши до власника та довідавшись, що це сибірські пси. Оці «гускі», що біжать в запрягу. Але власник, як і інші, не бажав собі говорити далі, тож це і залишилась єдина моя відомість про полярників. Вранці мої товариші від’їхали до Харкова, відкіля мали вернутись до 9 січня. 10-го ми умовились піти до театру, 12-го кінчилася моя перепустка. До тої пори я залишалась зовсім сама, так би мовити на київській вулиці. В той час я втягала в себе все, що вдалося. В той час я відучувалась відтвертости, щирости й усміху, та цікавости для незнайомих. Натомість, вступав в мене страх і чорна гризота… Що далі вони ставали більшими і грізнішими. З велетенських просторів, скованих страшними морозами стало винурюватись понуре обличчя двадцяти двох років, тяжких років в першу чергу для України. України, якої я шукала протягом отих десяти днів — даремне. Врешті, — може це тільки мені так погано повелося. Іншим, що поїхали в Київ, повелось куди ліпше, та враження в них кращі. Напр. музейники, мистці, літератори. Вони мабуть знаходили дещо більше України як я, що шукала її в ділянці медичного шкільництва і в шпиталях. Оце шукання стало якоюсь хворобою, стало таке настирливе й неминуче, що я так часто злостилась на себе: приїхала ж я сюди студіювати фахову школу та наладнати справи моєї школи. Між тим мене опанувала неждана пасія: шукати тут на чужині батьківщини. Пасія безпощадна, що прикрила собою зацікавлення всім, що не було зв’язане з нею. Здавалося, що людину замкнули в велику темну кімнату. Шукає в ній, намацуючи дверей, знає, що вони десь мусять бути. Робить розучливі зусилля, термосить всіми стрічними предметами — двері ж не промацуються і ні промінчик світла не впадає в темряву чужої кімнати. Зате в усіх кутах чаїться грізна таємниця: як замуровано в оцій кімнаті вікна й двері й відібрано світло та обмежено доступ повітря тим, що живуть. в ній. З темряви цієї кімнати виринала біологічна відповідь: хто не достосувався до таких умовин — згинув.
Так це ж Кияни, що залишились після страшних дій революції, після змін режимів, голоду, Скрипниківщини, СВУ постійних арештів й вивозів — аж згодом я це зрозуміла, почасти вже тут, у Києві, дорешти ж вдома.
Як би не було національне питання виринуло й стануло переді мною на цілий зріст, воно, яким досі я на ділі не цікавилась. Моє чи моєї родини українство було завжди таке природне й самозрозуміле, як щоденні атрибути живої матерії. Так би мовити, воно входило в програму щоденного обміну речовин нашого єства і так як дихання, відживаючи вдруге воно не вимагало ніколи ніякої дискусії, ні глибшого обумовлення. Воно було пишне, ясне й не підлягало дискусії. Інша справа — політичний чи партійний світогляд: тут вже можна було «добагати собі» як хто хотів, а в нас, у Галичині, було в чому вибрати.
Тож далі мої спостереження були присвячені двом питанням: національному і соціяльному. Хотілося розуміти це життя. Треба було зрозуміти його. Доведеться ж нам жити тепер таким життям. Що чекає нас в майбутньому? І як жити нам?
IVВ хаті й на вулиці
Почну від найближчого людині: житла. Григорій Степанович залишив мене у К… Там з того приводу не виявляли ані захоплення, ані окремого незадоволення. Проте, кермуючись якимось притаєним відчуванням, я була впевнена, що дім цей не ставиться до мене з прихильністю, і вже зразу я просилася в готель. Та мій опікун вилаяв мене, мовляв, в готель не так то легко в них попасти, треба було замовити і т. д… Коротко, казав сидіти на місці. Все таки дав мені стежечку для виходу: якщо до чого — зможу перейти жити в гуртожиток школи. Перспектива не всміхалась, а ще мені: ввижалась така бурса, спання з кільканадцятьма ученицями чи вчительками, гамір. Тоді я ще не розуміла причин ворожости й тяжкого настрою, який згодом огорнув мене у К., а дещо аж через два роки я довідалась. Тож на разі залишилася.
Мешкання моїх хазяїв складалося з трьох чи мабуть чотирьох просторих кімнат в будинку Наркомів. Значить новий і один з вибагливіших будинків по вул. 25-го жовтня, давній Інститутській. Жила в ній така родина: чоловік, його жінка лікарка, їхніх троє дітей — все дівчатка, бабуня і служниця. Обстановка була така, як у нас в міщанських домах початку нашого століття: вузькі шафи з масиву, мабуть вільха, великі столи на товстих ніжках, по одній-дві великих циратових канап з опертям, на закінченні якого стояло декілька фігурок чи фляконів. Канапи нагадували часи нашого дитинства, коли то були місцем для іграшок дітей, при чому спинка любила валитися, а через скакання дерся матрац.
В моїй кімнаті було ще бюрко (старосвітське) і мала, невпорядкована шафа з книжками. Очевидно, на першому місці твори Леніна вони надавали домові й родині характер правовірности. Далі різні нецікаві, виключно російські книжки. Натрапила я тільки на одну, яка мені подобалась і навіть я її забажала дістати: ілюстровані казки східніх народів. Йдучи за потребою вищеописаної пасії, я питала в хазяйки, чому в них немає українських книжок, та не довідалась нічого конкретного. Зате українська книжка в моїх руках здавалася їй чимось дивним, незвичайним, може навіть поганим. Вона навіть не намагалася взяти її до рук, наче б боялась їх забруднити.
Ще більше непорозуміння між нами вийшло з нагоди моїх відвідин Тичини, та його книжки
