Саботаж кохання - Амелі Нотомб

Ми були негідниками крутої вдачі. Сума м'язів нашої армії була сміхотворно малою порівняно з силами ворожої армії. Але, хоч нас було й менше, злості у нас було значно більше.

Коли один із наших потрапляв до рук східних німців, за годину в гулях і синцях він уже виходив від них.

Коли відбувалось навпаки, ворог у накладі не лишався.

По-перше, наш садизм займав значно більше часу. Німченя мало право порозважатись принаймні до вечора. Часом і значно довше.

Починали ми з того, що в присутності нашої жертви влаштовували інтелектуальну оргію стосовно її подальшої долі. Ми розмовляли французькою, і німець ані біса не кумекав: так на нього навіювало більше страху. Тим паче, що наші навіювання промовлялись із неперевер-шеною зловтіхою й екзальтованою жорстокістю, а наші обличчя і голоси були чудовими субтитрами до них. Літота[8] була вище нашої гідності:

— Відріжемо йому оцей… і оті…, - класичний вступ до нашого словесного пресингу.

(Серед східних німців не було жодної дівчинки. Це загадка, ключа до якої я так і не знайшла. Можливо, батьки лишали їх у рідній країні на якого-небудь тренера з плавання або штовхання ядра.)

— Кухонним ножем Чена.

— Ні, бритвою Циглера.

- І змусимо його їх зжерти, — відрізав один з прагматиків, який вважав ці подробиці зайвими.

-І приправимо їх… і…

- І д-ду-у-же поволі, - додав охочий до прислівників.

— Так, і хай добре пережує, - промовив знавець лінгвістичних тонкощів.

— А потім змусимо його виблювати, — віщував богохульник.

— Оце вже ні! Це вже зі сфери задоволення. Нехай лишиться це у шлунку, — скрикнув той, у якого збереглося почуття святого.

— Давайте заткнемо йому ще й…, та так, щоб це вже назавжди лишилося в ньому, — додав далекоглядніший компаньйон.

— Давайте, — згодився учень святого Матвія.

— Нічого не вийде, — прокоментував філістер, якого ніхто не слухав.

— Вийде, якщо у робітників взяти цементу. Заткнемо йому й ротяку теж, щоб не покликав на допомогу.

— Все йому позатикаємо! — зайшовся від радості містик.

— Китайський цемент — лайно, — застеріг експерт.

— Тим краще. Тоді позатикаємо лайном, — вставив у трансі свого п'ятака містик.

— Так він же помре, — пробелькотіла мишача душа, яка перейнялася Женевською угодою.

— Ні, - заперечив поборник святого Матвія.

— Такого задоволення ми йому не дамо. Це, мабуть, надто просто.

— Нехай мучиться до кінця!

— До якого кінця? — занепокоїлась Женевська угода.

— До кінця, та й годі. Поки не побіжить плакатися до матусі.

— Уявляю фізіономію матусі, коли вона побачить, як обробили її дитинчатко!

— Знатиме, як плодити німчат!

— Гарний німець-це німець, заліплений китайським цементом.

Від цього афоризму, саме настільки зашифрованого, щоб викликати захоплення, усі присутні зайшлися від реготу.

— Згода. Але до того йому слід повиривати волосся, вії та брови.

-І нігті.

-І змішаймо все це з цементом, перш ніж запхнути в нього, щоб було міцніше.

— Надо-о-овго запам'ятає.

Ці стилістичні екзерсиси несли в собі занадто патетики, бо незабаром ми починали відчувати брак слів. Тим більше, що жертву вдавалося виловити частенько. Отож, потрібні були справжні поклади уяви, щоб з належною брутальністю продовжувати свої пустопорожні обіцянки.

Оскільки тіла було менше, ніж слів у словнику, ми досліджували останній з наполегливістю, яка могла б служити за взірець лексикографам:

— М-м-м, а це називається також яєчками.

— Або гонадами.

— Гонади! Як гранати!

— Гонади йому повириваємо!

-І зробимо з них гонадин!

Я була серед тих, хто говорив найменше під час цих словесних турнірів, де фрази пурхали від одного до другого, аж пух і пір'я летіли. Слухала, підкорена такою красномовністю і таким зухвальством Зла.

У мене було враження, що оратори жонглюють усі водночас з такою віртуозністю, яка, вірогідно, триватиме доти, аж доки якийсь один незграба не дасть маху. Тому й воліла лишатися поза грою, спостерігаючи за словесною руханиною її багатьох партнерів. Мені вдавалося говорити лише тоді, коли лишалася наодинці, коли могла грати, як тюлень у цирку, з власною фразою і натягати її на кінчик носа як червону кульку.

Поки наша армія переходила, нарешті, від слів до діла, бідолашненьке німченя встигало намочити у штанці. Воно встигало вислухати усі залякуючі кепкування і словесні обстріли. Бувало, коли кати наближалися до нього, воно плакало від жаху, на найбільшу втіху нам:

— Сцикун!

— Розмазня! Гонада!

На жаль, трагічний жанр накладає свої зобов'язання, але вчинки виявляються мізернішими, ніж слова. І ми застосовували одноманітні тортури.

Загалом, все обмежувалося зануренням у таємну зброю.

Таємною зброєю, серед іншого, була вся сеча кожного з нас, за винятком тієї, що йшла у