Саботаж кохання - Амелі Нотомб

У батьків ще й досі виснажений вигляд, мої старші брат і сестра здивовано роззираються.

А від теїну у мене в голові саме спалахують феєрверки. Я збуджена до нестями, хоч зовні нічого не видно. Все, починаючи з мене самої, видається мені величним. Думки у голові скачуть, як при грі у класики.

Я не усвідомлюю, що цей екстаз неадекватний тодішній ситуації. Між мною і Китаєм часів правління Банди Чотирьох виникла невідповідність. І ця невідповідність триватиме три роки.

Машина в'їхала до гетто Сань Лі Тхунь. Навколо гетто

— височезні стіни, під стінами — китайські вояки. Будівлі нагадують в'язниці. Наша квартира на п'ятому поверсі. Ліфта немає, а всі вісім прольотів сходами пропахнуті сечею.

Заносимо багаж. Мама плаче. Я розумію, що демонструвати свій напад ейфорії зараз нетактовно. Залишу його при собі.

Китай, що відкривається з вікна моєї нової кімнати, сміхотворно бридкий. Поблажливо дивлюся на небо. Стрибаю на ліжку, як на батуті.

«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн.

У Китаї, якщо вірити китайським газетам, відбувалось багато епохальних речей.

Перевірці не піддавалася жодна з них.

Щотижня дипломатичні валізи доставляли послам вітчизняні газети. З присвячених Китаю матеріалів складалось враження, що йдеться про іншу планету.

Для обмеженого кола китайських урядовців було видано спеціальний циркуляр. Але через надмірне піклування про дотримання гласності його розіслали й іноземним дипломатам. Цей циркуляр — він вийшов у тому ж видавництві, де виходила й «Женьмінь жібао» — містив суперечливу інформацію. Новини для більшої правдоподібності були не надто тріумфальними, причому пересвідчитись у їх достовірності можливості не було. За режиму Банди Чотирьох писаки різних версій нерідко самі збивалися з дороги.

Мешканцям іноземної комуни зорієнтуватись було важко. Та й чимало самих дипломатів стверджували, що й вони, врешті-решт, не мали жодного уявлення про те, що відбувається у Китаї.

Тому й рапорти, які їм належало писати у відповідні міністерства, були більше схожі на красиво і складно написаний літературний твір. У Пекіні народилося чимало письменницьких талантів, причому будь-якого іншого пояснення цьому явищу годі й шукати.

Якби Бодлер міг знати, що «десь там подалі від цього світу» він надибає оце нагромадження китайської правди, вигадки, напівправди, напіввигадки, то він би цієї зустрічі так палко не жадав.

1974 року в Пекіні я не читала ні Віттгенштейна, ні Бодлера, ні «Женьмінь жібао».

Я читала мало. Було стільки невідкладних справ! Читання — це добре для таких нероб, як дорослі. Чимось же їм треба займатись.

На мене було покладено важливі обов'язки.

Я мала турбуватись про коня, який забирав три чверті часу.

Я мала зворушувати натовп.

Я мала підтримувати імідж індивідуальності.

Я мала створити свою легенду.

Та й, зрештою, була війна. Незвичайна і жорстока війна у гетто Сань Лі Тхунь.

Візьміть ватагу дітлахів усіх національностей, закрийте їх у тісному бетонному просторі, дайте їм волю і зніміть будь-який нагляд.

Ті, хто вважає, що ця дітлашня дружелюбно візьметься за руки, — великі простачки.

Наш приїзд збігся у часі з проведенням конференції на найвищому рівні, яка прийняла ухвалу про те, що проголошений кінець Другої світової війни — халтура.

Все слід було переробити по-новому, причому без значних змін — ворогом, як і раніше, лишалися німці.

А німців у Сань Лі Тхунь не бракувало.

Крім того, останній світовій війні бракувало розмаху. Цього разу армія Союзників налічувала представників усіх можливих національностей, у тому числі чилійців і камерунців.

Але американців і англійців не було.

Расизм? Ні — географія.

Війна обмежувалась територією гетто Сань Лі Тхунь.

Отож, англійці мешкали у колишньому гетто, яке називалось Вай Цяо Тха Лу, тоді як усі американці компактно проживали в окремій резервації навколо свого посла, такого собі Джорджа Буша.

Відсутність цих двох націй турбувала нас найменше в світі. Без американців і англійців обійтися можна було. А ось без німців — не обійтися ніяк.

Війна почалася 1972-го. Саме цього року я засвоїла колосальну істину: немає на землі нічого такого, без чого неможливо обійтися. Нічого, окрім ворога.

Без ворога людська істота безталанна. Її життя перетворюється на жорстоке випробовування, зневір'я лихої долі та нудьги.

Ворог — це Месія.

Сам факт його існування спроможний активізувати людську істоту.

Саме завдяки ворогові оте стихійне лихо, яке називається життям, перетворюється на епопею.

Отож, Христос мав рацію, коли говорив: «Возлюбіть ворога свого».

Проте він хибив у висновку — необхідно примиритися зі своїм ворогом, підставити йому ліву щоку і т. і.

От хитрун! Коли ти примирився зі своїм ворогом, він же перестає бути ворогом.

А коли більше немає ворога, необхідно знайти іншого

- І починай все спочатку.

Одне слово, це нічого не дає, ніякого прогресу.