Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра

його. Вона наполягає, що хоче побачити, чи я не ховаю кота під спідницями. Хоче, щоб я задерла спідниці. І, ніби не довіряючи, сама простягає руки, щоб задерти їх мені — її руки великі, але рухаються по-дитячому. Маленька дівчинка, яка мала вигляд, посмішку й жести, відмінні від невинних слів, що вона промовляла, — як чоловіки, що гарно говорять, а рухаються по-селянськи. Я їй не дозволяю задирати мені спідниці, але ні в моїй відмові, ні в її наполяганні немає злого заміру. Усе здається чистим. Аж доки я втомлююся й задираю спідниці, аби показати, що там немає рудого кота. І саме цієї миті вона починає плакати, кажучи, що побачила його, побачила рудого кота, і тягнеться руками й обличчям, щоб покликати свого кота, і рвучко задирає мені спідниці. Вона кличе його в дивний, але ніжний спосіб. І тоді я вже нездатна опиратися цьому тиску, абсурдності цієї любові дівчинки до свого рудого кота. І я вже не могла зрозуміти, чи то вона несповна розуму, чи нею попихає вадливість. Я простяглася на камені, не бажаючи чинити опору, і якийсь час відчувала, як дівчинка нишпорила моїм тілом, пестила його так, ніби знайшла свого кота, і примовляла дитячими словами, аж я майже повірила, що кіт справді десь там. Але я була ошелешена, я не розуміла чи, може, нездатна була зрозуміти, що є в цьому також і щось огидне. Мова жінки ставала дедалі більш плутаною, і я переставав уже вірити в історію маленької дівчинки й рудого кота. Раптом я відчув, що вона хочете збурити мене, спокусити своєю хворобливою розповіддю, своїми галюцинаціями. Я навіть думаю, що вона повія, одна з багатьох повій, які повзали лабіринтом навколішки від середньовіччя до наших днів. Можливо, то її ремесло: повія з лабіринту, на зразок повій з автостради або вуличних повій, повій на виклик тощо. Справді, як вона мене раптом застукала в лабіринті? Так, ніби шпигувала за мною з-поза якогось дерева й одразу скочила на стежку, вдаючи покуту за гріх. Гріх збуджує. Внутрішня зустріч із чимсь прадавнім, подвійне насильство — над плоттю й над душею. Я дивився на неї й питав себе, що вона мала би зробити чи сказати, щоб попросити платню? Під яким приводом вона мала б отримати гроші? Може, вона б заговорила про свічки, чи про пожертву для якоїсь парафії, чи навіть удавала б, нібито загубила свій гаманець, чи вдалася би ще до якої невинної чортівні. Утім, вона могла також поставитися до мене грубо: призначити ціну, заявити, що її тариф такий і такий, вимагати свої зароблені гроші. Я думав про такі речі й дивився на неї, а вона, мабуть, зрозуміла, що я відволікся, тож стала знову повільно посуватися навколішки, щоб посилити моє жадання в цю мить нерішучості. Вона знову демонструвала мені свою плоть у русі. І справді, я ладен переслідувати її, скочити на неї, притиснути її до кам'яної підлоги і спожити той гріх, за який я повзав навколішки. Ось нарешті гріх. А натомість я бачу рудого кота.

Він промайнув на гребені над ровом скраю зеленого поля, де лежать плити церковної підлоги. Також я бачу два ока в гущавині сухої трави: два ока дівчинки, намальовані чорнилом. Тоді я підводжуся, ніби кіт і маленька дівчинка цікавлять мене найбільше. Я добігаю до рову. Бачу рудого кота, що тікає вглиб рову. Дівчинки немає. Однак я йду за рудим котом, бо там, де рудий кіт, там буде й вона. Я проходжу ровом, а потім перетинаю луг, порослий сухими будяками, роззираюся довкола. Рушаю назад тим самим шляхом, переконаний, що ті двоє обдурили мене, щоб повернутися до лабіринту. Я був упевнений, що знайду на кам'яних плитах підлоги кота, жінку й дівчинку. Я видираюся на найвищу точку на краю рову. Піді мною зелене поле й кам'яний лабіринт. Але я не бачу ні дівчинки, ні кота, ні навіть жінки. Вона теж зникла. Лабіринт, безлюдний і сонячний, нагадує закляклого равлика, викопну скам'янілість.

Дівчинка й кіт

Ось уже три дні я сплю в орендованому за символічну суму великому сільському будинку. Стежинка від нього веде просто на пляж. Будівля дев’ятнадцятого століття нагадує шафу, але з великою кількістю однакових вікон і з вічками нагорі для освітлення просторого горища. Зовні досконала. Проте всередині є певні закриті приміщення, без дверей, ні до чого не придатні й повні повітря, яким ніхто ніколи не дихає й не дихав, і невідомо, яке їхнє призначення — так само, зрештою, як і тих заповнених повітрям порожнин у головах слонів, що можуть служити для утримання велетенськими тваринами рівноваги або посилювати певні звуки, або вони просто порожні, бо Всевишній не спромігся заповнити їх чим-небудь корисним уже після того, як спроектував слонові голову такого розміру, такої форми і пропорцій.

Того дня, коли я приходжу на пляж із довгими залізяками, щоб зробити з них колони в піску, помічаю, як щось скочується з однієї дюни. Дві-три іржаві бляшанки покотилися, зрушені, можливо, поривом вітру. Але повітря геть нерухоме, і тому я не припиняю спостерігати за бляшанками й бачу, що, закінчуючи свій пробіг, вони котяться просто до мене. Аж тоді я переконуюся, що то не іржаві бляшанки котяться, а рудий кіт. Тваринка наближається до моїх ніг і, гучно та проникливо нявкаючи, треться мордочкою об тканину моїх штанів. Надзвичайно ніжне створіння. Я нахиляюся, щоб попестити кота. Сідаю на пісок поруч із ним. Простягаюся, щоб він погуляв моїм тілом. Кіт товче мене своїми м’якими лапками. Він навіює на мене сон. Аж тут я бачу, що просто наді мною стоїть маленька чорноока дівчинка. Посміхається з дикунською насолодою. Розпатлане сплутане волосся. Важкі руки звисають уздовж тіла, яке ще тільки готується до розвитку. Вона мовчить, і я мовчу. Вона дивиться на мене роздратовано. Нахиляється, щоб забрати свого кота, але я однією рукою перешкоджаю їй. Вона сміється самими очима. У них — таємничі іскорки. Вона повторює спробу — можливо, тому, що їй подобається сплітати свої руки з моїми. Тоді я їй дозволяю взяти кота, але хапаю її за гомілку. Гомілка брудна, але сильна й норовлива.

— Залиш кота зі мною ще на трішечки!

Вона довго й повільно хитає головою на знак заперечення. У пориві цього заперечення вона також крутить усім торсом, так, ніби їй важливіший жест як такий, ніж його сенс. Я наполягаю. Один раз, двічі. Я стискаю їй щиколотку.

— Ой, ой! — зойкує вона, але відразу