Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

Коли ми прибули на місце, німці вже відступали, і на полі бою стало тихо. Полем тинялися представники Червоного Хреста, збираючи тіла вбитих як росіян, так і німців. Усе було буквально встелене вбитими й пораненими. Мені розповідали, що солдати стояли впритул одне до одного і годинами тривав артобстріл, що росіяни тіснили німців, просуваючись уперед, і що обидві сторони, зімкнувши ряди, йшли в атаку з музикою і прапорами, що майоріли.

6

Середа, 23 Серпня 1914 року

Володимир Літтауер займає Ангербурґ

Це був короткий бій, — так, усього лиш сутичка. Два ескадрони кінних гусарів увірвалися в маленьке містечко Ангербурґ у Східній Пруссії. Німецькі кавалеристи, які обороняли його, після нетривалої перестрілки ретирувалися на протилежний кінець міста. Тепер тут спокійно. Але багато хто з гусарів схвильований і навіть лютує. Схоже, що деякі містяни також брали учать у бою, а це вже суперечить загальному уявленню про те, що таке війна — це справа професіоналів. А розлютилися гусари насамперед тому, що хтось вистрілив одному з них просто в обличчя з дробовика, з близької відстані. Гусар залишився живий, але поранення його виглядає жахливо. Деякі з його товаришів розлютилися, і перш ніж офіцерам удалося їх утихомирити і відновити порядок, вони встигли убити кількох німців з цивільного населення.

Минулого разу, коли вони перетнули німецький кордон, ішлося лише про розвідку боєм. Але тепер усе значно серйозніше. Полк Літтауера є частиною 1-ї армії Ренненкампфа, яка широким фронтом, повільно рухається зі сходу на Східну Пруссію. Кордон залишився майже за п'ятдесят кілометрів за спиною у Літтауера і його товаришів, а попереду — близько дев'яноста кілометрів до Кенігсберґа. Одночасно в Східну Пруссію з південного сходу входить 2-а армія Самсонова. Потужні кліщі. Принаймні, так це виглядає на карті.

Завдання дивізії Літтауера — гарантувати безпеку лівого флангу Ренненкампфа і підтримувати зв'язок з Самсоновим. Але все ж було відчуття якогось вакууму. На цей момент ніхто напевне не знав, де знаходяться одна чи інша армії[15]. Здогадки і надії заповнили вакуум за відсутності фактів. Утім, не надто турбувалися, бо все виглядало досить перспективно.

Захопимо Кенігсберґ, а що потім? Берлін?

Місто майже спорожніло. У ньому залишилися лише старі. Решта повтікали. Біля крамнички скупчилися гусари. Під час появи командира полку вони миттєво розпорошуються навсібіч. Двері до крамнички зламані, усередині панує безлад. Командир полку чує голоси, які лунають з льоху. Він роздратовано підходить до сходів, лає тих, хто внизу, і вимагає, щоб вони негайно піднялися. Першим, хто виліз з льоху, виявився командир бригади. Літтауер пише:

Як і будь-яка інша армія, ми руйнували і мародерствували, а потім відмовлялися зізнаватися у скоєному. Одного разу в маленькому німецькому містечку, біля входу до порожнього будинку, я побачив гусара з моєї чоти, який видирав клавіші з піаніно. Справа це було нелегка, потребувала зусиль, і гусар їх не шкодував. Я гукнув його. Він схопився, витягнувшись по стійці «струнко». «Навіщо ви ламаєте піаніно?» Він поглянув на мене з подивом, немов я поставив безглузде запитання. «Адже воно німецьке» — така була його відповідь. А мій друг, корнет Соколов, став свідком того, як один солдат розбивав грамофонні платівки, пояснюючи свої дії тим, що їх усе одно не можна програвати, адже немає голок.

7

Вівторок, 25 серпня 1914 року

Пал Келемен опиняється на фронті під Галичем

Спочатку він ніяк не міг позбутися відчуття, що це просто навчання. Усе почалося в Будапешті. Пал пам'ятав, як люди витріщалися на нього, поки він вантажив свій багаж на дроги, і як потім він, у гусарській формі — червоні рейтузи, синя «атілла», розшита шнурами блакитна гусарська угорка і високі шкіряні чоботи, — пропихався крізь велетенський натовп на Східному вокзалі, скочив у потяг і поїхав, стоячи в коридорі. Він пам'ятав плач жінок: одна з них упала б, якби не підхопив її якийсь незнайомець. Останнє, що він побачив, коли потяг повільно котився вздовж перону, — це літній чоловік, який біг, сподіваючись ще раз поглянути на свого сина.

Після задушливої, але в цілому приємної поїздки потягом Пал прибув до гусарського полку в Германштадті, як і належало. Під час зустрічі на нього навіть не поглянули, лише пояснили, куди йому прямувати. Пізніше, того самого вечора, Келемен під палючим серпневим сонцем поїхав до місця мобілізації, в Ерфалу, де був спрямований на постій до селянина, — усе як належить.

Далі все відбувалося як завжди: він отримав спорядження, включно з конем і сідлом; йому вручили платню; нестерпно довго він навчався в задушливому приміщенні, де люди непритомніли, але потік слів усе не вичерпувався.

А потім картина почала спотворюватися.

Спершу цей нічний марш-кидок до місця, де на них чекав потяг. Потім тривала подорож, після якої на вокзалі їх зустрічала захоплена юрба, «музика, факели, вино, депутації, прапори, радість: «Ура армії!», «Ура, ура!». Потім вони вивантажилися і вирушили в перший похід. Певних ознак війни — гуркоту гармат та іншого — поки ще не було. Мабуть, це просто навчання. Жарке синє небо, запах кінських кізяків, піт, сіно.

Палу Келемену двадцять років. Він походить із Будапешта, де відвідував класичну гімназію та грав на скрипці під керівництвом диригента Фріца Райнера, який згодом став знаменитим. Келемен переважно є типовим продуктом міського життя Центральної Європи початку XX століття: він багато подорожував, начитаний, аристократичний, іронічний, витончений, відсторонений, охочий на жінок. Він навчався в університетах Будапешта, Мюнхена і Парижа і ненадовго опинився навіть в Оксфорді. Коли гусари в'їжджали до Станіславова — столиці австрійської Галичини (він був юним, елегантним лейтенантом; чи може хтось бути елегантнішим ніж угорський гусар-лейтенант?), Пал Келемен розмірковував не про війну, а насамперед про жінок. Він уважав, що за їхнім виглядом одразу можна визначити, що вони живуть у провінційному місті: «У них біла шкіра, а в очах виблискує вогонь». (На противагу жителям великих міст, чий погляд затуманений і видає втому. Він на цьому розуміється!)

Лише коли