Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Під час перебування в Санкт-Петербурзі президент Буш зустрівся з групою директорів російських неурядових організацій та опозиційних фігур — принаймні так йому сказали. Знав він про це на той час чи ні, але кожен учасник тієї зустрічі мав бути попередньо схвалений Кремлем. На мій погляд, жодну людину там не можна було кваліфікувати як опозиційну фігуру, окрім, мабуть, Людмили Алексєєвої, колишньої радянської дисидентки. Яким би смішним не був цей фарс, Тоні Блер не зробив навіть такого символічного зусилля, і замість нього з групою голів неурядових організацій під час саміту зустрілася його дружина Чері Блер.
Коли дивишся на політику умиротворення Росії з боку Заходу в той період, на думку спадає моя улюблена цитата з Вінстона Черчилля: «Якою б чудовою не була стратегія, час від часу слід дивитися на результати». Протягом п’яти років президент Буш говорив про збереження відкритого діалогу з Путіним та про те, як важко він працював, щоб переконати російського лідера, що «в його найкращих інтересах прийняти західні та універсальні цінності»[58]. Це звучало цілком розважливо, але ми не повинні були вірити теорії. Ми мали уважно вивчити приклади з минулого, а крім того, було вже цілком зрозуміло, що стратегія політичного дискурсу та умиротворення щодо Росії провалилася.
На той час, коли відбувалася зустріч Великої вісімки, західні лідери мали вже цілком достатньо прикладів, щоб вжити більш рішучих заходів, якщо вони хотіли, щоб хтось узагалі вірив їхній риториці про сприяння демократії в Росії. Адже санкт-петербурзький саміт пропонував присутнім на ньому головам держав можливість самим побачити, якою поганою стала ситуація. Якби лідери, які так часто говорили про отримання від Росії «змішаних сигналів», схотіли, то побачили б, що єдина суміш, що мала тут значення, складалася з нафти, грошей і влади.
Буш і лідери європейських країн, вочевидь, уважали, що краще залишати такі речі осторонь заради отримання співпраці Росії у сфері безпеки та енергетики. Але, як передбачав колись Солженіцин, така цинічна й неприйнятна з моральної точки зору позиція також довела свою повну неефективність. Просто як у давні часи, Москва стала союзником порушників спокою й антидемократичних правителів по всьому світу. Допомога ядерній програмі Ірану, постачання ракетних технологій Північній Кореї, військового обладнання Судану, М’янмі та Венесуелі, дружба з ХАМАС — так Путін відплатив Заходу за мовчання про стан прав людини в Росії впродовж восьми років.
Тим не менш лідери Великої сімки відмовлялися визнати, що абсурдно звертатися до Росії по допомогу з Іраном, Північною Кореєю або ХАМАС, коли від напруження, створюваного кожним пуском корейської ракети й кожною іранською ядерною погрозою, залежали високі ціни на енергоносії, на яких трималася влада путінської адміністрації. Росія й далі блокувала санкції ООН проти цих небезпечних держав. Дивним було лише те, чому Захід продовжував поводитися з путінською Росією як із союзником.
Зокрема, з метою просування бізнес-інтересів своїх країн європейці також заявляли, що Путін є певним різновидом демократа. Звичайно, можна було очікувати, що лідери держав якоюсь мірою підтримуватимуть свої національні інтереси. Президент Франції Саркозі просував автомобільну компанію «Рено» та нафтову компанію «Тоталь». Канцлер Німеччини Меркель сприяла «Мерседес-Бенц» та «Дойче Телеком». І, безумовно, Берлусконі просував компанії... самого Берлусконі.
Економічна взаємодія продовжувала забезпечувати мільярдні надходження в бюджет Росії, яких так потребував Путін для розширення своїх репресій усередині країни. Замість використання цих контактів на допомогу лібералізації й модернізації російського бізнесу фінансові потоки від них ішли на зовсім інші цілі. Найбільшим експортом Росії була навіть не нафта чи газ, а корупція. Спочатку путінські олігархи запрошували іноземних інвесторів і компанії вкладати кошти в привабливі проекти в Росії. А потім вони пречудово відмивали свої гроші на Лондонській і Нью-Йоркській біржі за допомогою ненажерливих західних банків і політиків, які мріяли лише урвати свій шматок пирога.
Після шести років безперешкодних утисків та відсутності конкуренції путінізм досяг своєї другої стадії. Коли ця людина прийшла до влади в Росії у 2000 році, головним питанням було «Хто такий Путін?». До 2007-го воно змінилося на «Яка природа путінської Росії?» Протягом усього перебування при владі його режим був напрочуд послідовним, проте лідери іноземних держав і західна преса все ще розігрували здивування цілковитою зневагою Путіна до їхніх думок. Він потребував західної допомоги та підтримки, поки ще консолідував владу в Росії. Коли ж це завдання було виконано, Путін більше навіть не вдавав, що його обходить думка решти світу.
Знову й знову ми чуємо плачі: «Невже Путін не розуміє, як погано це виглядає?» Після вбивства багатьох відомих російських журналістів, ув’язнення недружнього до Кремля бізнесмена, витіснення іноземних компаній із їхніх російських інвестицій, побиття міліцією учасників продемократичних маршів, використання газу й нафти для політичного тиску та продажу російської зброї й ракетних технологій державам-спонсорам терору на кшталт Ірану й Сирії західні лідери можуть лише сказати: «Путін заплутався!» Чому? На відміну від політиків у демократичних країнах, Путіна абсолютно не турбує, як там щось виглядає, поки він знає, що ніхто не почне діяти, аби його зупинити. Єдиний імідж, який його турбує, — це імідж крутого хлопця всередині країни, а відкрите ігнорування слабких скарг західних лідерів лише допомагає йому в цьому.
Питання в тому, якого штибу керівництво країни може продовжувати таку ганебну поведінку та де таке керівництво закінчить. Путінський режим діє на аморальній основі, чим повністю відрізняється від західних урядів, які ніяк не можуть зрозуміти, що ж відбувається за середньовічними червоними стінами Кремля. Тому у 2007 році я став постійним розяснювачем дій Путіна у своїх статтях і лекціях.
Протягом цього перехідного періоду від крихкої демократії до повномасштабної диктатури путінське правління — унікальна модель в історії. Частково це була олігархія з невеличкою бандою тісно пов’язаних між собою багатіїв. Частково це була феодальна система, розбита на напівавтономні князівства, де збирали феодальні побори з простих людей, які не мали жодних прав, а менші власники платили більшим власникам. І поверх усього цього був тонкий наліт демократії, достатній лише для того, щоб Росію прийняли до Великої сімки, а гроші олігархів безпечно зберігалися в західних банках.
Як я написав у «Волл-Стрит Джорнал» у липні 2007 року, якщо ви справді бажаєте глибоко зрозуміти режим Путіна, ви маєте піти до книгарні. Не для того, щоб купити праці Карла Маркса або Адама Сміта. Не потрібен вам також Монтеск’є чи Макіавеллі, хоча автор, якого ви шукаєте, також італійського походження. Пропустіть
