Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Четвер, 17 травня 1945
Встала рано, набрала воду з нового гідранта. У вітрині крамниці висить «Tägliche Rundschau» — газета Червоної Армії для «берлінського населення». Ми вже не народ, а тільки населення, і хоч нікуди й не зникли, самі вже стали нічим. В інших мовах теж є ця різниця: peuple і population — народ і населення.
Згірчено читала про святкування перемоги в Москві, Белграді та Варшаві. Здається, граф Шверін фон Крозіґ[29] спілкувався з німцями і закликав їх поглянути правді у вічі. Ми, жінки, вже давно це зробили. Але що, коли тепер і кавалери лицарських хрестів, генерали і гауляйтери мають зробити те саме? Хотіла б я знати, як багато самогубств сталося за ці дні.
Пан Паулі знову сповнений оптимізму. Розповідає про стрімкий злет економіки, про включення Німеччини в світову торгівлю, про правдиву демократію, а також про лікування на курорті в Бад-Ейнгаузені, куди він хоче невдовзі потрапити. Коли я, озброєна мудрістю Ніколая, долила до його вина трохи води, він страшенно розлютився і заборонив втручатися в речі, в яких я не тямлю. Я відчувала, що він аж надто розлютився як на таку дрібницю, тож, мабуть, він просто ситий мною по горло. Раніше вдова належала йому одному, день і ніч піклувалася про нього. Я ж заважаю.
Після трапези — горохова юшка, якої я наїлася про запас, — Паулі знову полагіднішав. Вдова навіть наполягла, щоб я взяла додаткову порцію. Відчуваю, що моя біржова вартість знову зростає. Все завдяки Ніколаю. Чи мусить мене це бентежити, чи повинні мої співмешканці бути для мене еталоном моралі? Не думаю. Homo homini lupus. Це слушно завжди і всюди. Нині це стосується навіть кровних родичів. Можу хіба уявити, що матері, навіть коли голодні, все одно переймаються тим, аби нагодувати дітей — хоч, мабуть, це тому що дітей вони сприймають як власну плоть. Але скільки матерів отримали в останні роки вироки, бо продавали свої «дитячі» талони на молоко або вимінювали продуктові картки на цигарки? В голодній людині перемагає вовча природа. Я чекаю на ту мить, коли вперше в житті вирву шматок хліба з рук слабшого. Часом мені здається, що ця мить не настане ніколи. Можу уявити, як я поволі підупадатиму, поникну, ослабну і геть не матиму сил на крадіжку й мародерство. Дивні роздуми як на повний шлунок і з новим російським «постачальником» на горизонті!
На сходах новина: в нашому домі вивели на чисту воду колишнього партійця, райхсамтсляйтера або когось подібного (я не дуже тямлю в нацистській ієрархії). В підвалі я не раз його бачила. І пам’ятаю блондинку, яку сюди направили і яку ніхто до пуття не знав; вона постійно тримала за руку чоловіка, якого теж ніхто не знав, але називали його квартирантом. Дві закохані пташечки. І, як виявилося, він був велике цабе. Хоч зовсім на такого і не виглядав — сидів віддалік у своєму пошарпаному одязі, говорив мало, та й то якісь дурниці. Це і називається вмілим маскуванням.
Мені тільки цікаво, як на нього вийшли. Коханка його не видала. Як розповіла дружина книгаря, вона жалібно квилить тепер у квартирі на четвертому поверсі, де їй навіть не дуже дісталося (за винятком першої ночі, коли прийшло двоє іванів). Вона більше не наважується вийти: боїться, що її одразу ж схоплять. Чоловіка забрали військовою машиною.
Двоякі почуття, коли ми це обговорювали. Не заперечуватиму: я зловтішалась. Нацисти надто дерли кирпу й, особливо в останні роки, прискіпувалися до людей через дрібниці; тепер же мусять спокутувати загальну поразку. І все ж я не хочу бути тією, хто видаватиме цих колишніх горлопанів на розправу. Може, я б думала інакше, якби вони побили мене особисто або ж убили когось із моїх близьких. Але переважно зараз час не так страшної помсти, як дрібної підлості. А він дивився на мене зверхньо; а його дружина ляпнула моїй «Гайль Гітлер»; а ще він більше заробляв і палив товстіші сигари, ніж я, — тож я його нагну і заткну пельку йому і його бабі…
До речі, на сходовій клітці я дізналася, що наступної неділі — Трійця.
П’ятниця, 18 травня 1945
Встала рано, принесла воду, вирушила на пошуки дров. Поволі на дрова в мене вишколюється справді пильне око: жодне полінце не вислизає з мого поля зору. Я знаходжу все нові місця, куди ще ніхто не діставався: в підвалах, руїнах, покинутих бараках. В обід панна Бен принесла нам нові продуктові картки. Вдова, Паулі та я належимо поки що до найнижчої категорії «решти населення». Зі своєї картки я занотовую денний раціон: 300 грамів хліба, 400 грамів картоплі, 20 грамів м’яса, 7 грамів жиру, 30 грамів круп (під якими вони мають на увазі висівки, перловку, вівсяні пластівці тощо), 15 грамів цукру. Крім того, на місяць 100 грамів кавозамінника, 400 грамів солі, 20 грамів справжнього чаю і 25 грамів зернової кави. А ось, наприклад, деякі цифри з картки для І групи (тих, хто виконує важку працю, до якої зараховують також «видатних митців» і технічних спеціалістів, керівників підприємств, священиків, директорів шкіл, епідеміологів і медсестер-інфекціоністок): 600 грамів хліба на день, 100 грамів м’яса, 30 грамів жиру і 60 грамів круп; а ще на місяць 100 грамів кави в зернах. Поміж тим, є ще картки II категорії для робітників і III — для службовців, де відповідно зазначено 500 і 400 грамів хліба на день. Хоча б картоплю розподіляють демократично на всі шлунки. Для представників розумової праці другої категорії передбачено Карту II; може, вдасться, прослизнути сюди.
Відчуваю, що на людей це подіяло заспокійливо. Кожен сидить тепер і вивчає свою картку. Нами знову керують, знову дбають про нас ізгори. Я взагалі здивована, що ми отримаємо так багато і сумніваюся, що розподіли зможуть
