Спомини - Йосип Сліпий
Десь з початком нового 1912 року трапилася немила хрія[249], а саме бойкот русофілів, щоби їх усунути з Духовної семінарії. Я дуже настоював, щоб у бойкоті “твердих” заховати культурну форму і поведінку. Задля того розв’язано Духовну семінарію, і всі питомці виїхали додому. Щойно пізніше заряджено нові прийняття. Була це дуже неприємна справа, до іспитів не можна було вже добре приготовитися, все ж таки я ще вспів здати іспит з арабської, сирійської і арамейської мови, як конечних до докторату. Після зложення всіх іспитів: з історії, Старого Завіту, екзегези і єврейської мови, фундаментальної догматики і схоластичної філософії — я вернувся домів на вакації та й думав, чи не вдалося б якось виїхати на вищі студії закордон. У Заздрості відкопано тоді якийсь величезний пам’ятник в степу з написом, який відчитано в “Літературно-Науковім Вістнику”[250]. Митрополит Андрей зацікавився ним і хотів його спровадити до Національного Музею. Отець Теодор Цегельський пригадав мені усю справу, і я пішов з нею після ферій до Митрополита. При тій нагоді я натякнув йому про деякі свої вагання, а тоді Митрополит предложив мені виїзд до Інсбрука. Саме тоді Митрополит виправляв туди на теологію руського сибіряка Кулакова, який прийняв католицьку віру і хотів учитися на священика. Він не знав німецької мови, і ми оба вибралися в дорогу до Інсбрука. Він побув там тільки один рік і вернувся на Сибір, учителював та й остався тайним католиком.
Я зачав був ходити на університеті у Львові на другому році (1912) на виклади української мови професорів Студинського[251], Грушевського[252], на педагогіку Маньковського
