Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
Мандрівка гарна, хоча й непроста. Домівка затишна. Я почуваюся вдалині від усього. Як у мирному вигнанні. Подорож дуже мене ослабила, тому ліжко здається пуховою хмариною.
Я наче в Бога за пазухою. Купа років упала мені з плечей. Я дивлюся у велике ледь заокруглене вікно на будинки, в одному з яких народився Лєрмонтов, великий поет. Потроху відступає сум, що огортав мене останнім часом, зокрема — у вечірні години, коли ми з Джанні поверталися з наших поїздок, оглядин краєвидів. Ніч на селі витерпіти непросто. Сьогодні я розумію, що у великих містах комфорту більше. Чуєш поруч дихання інших людей. Часто тобі за товариша — гамір нічного життя. Учора вночі я прокинувся на кілька хвилин, коли світло з невеличкої площі під будинком писало яскраві знаки у дзеркалах шафи, у ногах мого ліжка.
Опівдні бульйон у тарілках із рожевими квітами подарував мені відчуття, ніби я аристократичний селянин. Я знову бачу невеличкі ескізи, які зробив на окремих книжках. У мене таке враження, ніби я хтось, хто вивчає моє життя й мої подорожі. Як сумно залишати по собі пил.
Небо сіре. Я не знаю, чи йде дощ, але дахи будинків мокрі й лискучі. Можливо, надмір вологи в повітрі. А може, це дощ, який тягнеться тонкими пеленами, укриваючи ними будинки, наче прозорими скатертинами. Я сиджу в ампірному кріслі й питаю себе, прибув я до Москви, чи ні.
Імовірно, мені добре тому, що я віддалився від себе, від своїх думок: слухаю людей, які щось говорять із телевізора, і не розумію. Воно й на ліпше, бо слухаю я їх не надто уважно. Путін одягнений у чорне. Тут теж криза.
Завтра мій День народження.
Це моє свято, 89 років. Я був щасливою дитиною. Співав. Тьмяна юність. Полон у Німеччині — важлива обставина. Він створив мене. Від першого шлюбу народилися Андреа й Костанца. Смерть Костанци йде за мною невідступно. Її драматичне життя визначилося моїм розривом з її матір’ю. Отже, це також моя провина, що донька зав’язла у стражданнях і вадах, які привели її до трагедії. Другий шлюб, з Лорою, освітив моє життя й подарував мені всю Росію й незліченних друзів.
Наразі я досі тут. Падає сніг. Місто росте навколо таксі. Приїжджаємо до студентів. Я промовляю; мене слухають. Наприкінці світло в залі гасне. Коли знову засвічується, на обличчях студентів кумедні блискучі маски. Аплодують. Дякую. Ми приносимо додому клітку, дно якої вкрите горіхами. Усередині кожного горішка сюрприз — відкривати належить мені. А ще мені треба подзюрити. Сподіваюся, ми встигнемо повернутися додому вчасно. О шостій знову в машині. З численними друзями вечеряємо в «Турандот». Мене завалюють словами й подарунками. Об 11 вечора ми повертаємося додому. Лора розставляє по вазах троянди, орхідеї та тюльпани. Уночі мені не спиться.
На першу ми знову в ресторані, щоб поїсти найліпшої й найсвіжішої риби в Європі. Частує нас Ніно з Неаполя, сеньйор, що сприймає життя з усмішкою. Додому повертаємося о п’ятій. Роз’їжджаючи туди й сюди в таксі, я побачив величну й чисту Москву. Криза стоїть мені в очах. Вечерятимемо чорним хлібом, якого ми набрали в ресторані. Не розумію, чому в Італії не роблять такого запашного й соковитого хліба. Слухаю великого скрипаля, який виконує італійські та іспанські твори. Вивітрюється з голови моя сільська романьйольська атмосфера. Я думаю про Файді, учителя, який викладав у нас музику в школі, повернувшись із Америки, де він був першою валторною в оркестрі Тосканіні. Ближче до полудня він прогулювався під портиками Торлонії, куди я в дитинстві бігав, аби побачити ярмарок шовкових коконів. Мої батько з матір’ю не могли втриматися від танцю, коли він грав свої вальси.
Я не виспався як слід, але зараз сиджу в ампірному кріслі й дивлюся у вікно на небо, затягнуте багатьма сірими сувоями, на яких лежить закутане габою сонце, охоче кинути оком на цю частину світу. Щойно вставши і проходячи повз шафу в стилі ліберті, я помітив, що мої губи мають невеличкі зморшки, типові для інфантильної старості. Тепер небо сповнене сонячного пилу, а будівлі за вікном убралися тінями. На кухні нам допомагає грузинка Далі. Опівдні вона мені розповіла про свій сільський будинок недалеко від Кутаїсі, у Грузії. Вона змалювала мені своє життя з сорока кізоньками. Мені подумалося, що я теж волів би жити з тими козами. Я зараз у нашій маленькій квартирі в Москві. Пів на сьому вечора. Ще не стемніло. Над містом сіре вологе повітря.
Я розважаю себе читанням. Найповніший спокій навіює мені Москва навколо мене — зі своїми двома сотнями театрів і машинами, які повільно сунуть головними дорогами. Доречна атмосфера, щоб ступити на світлі казкові стежки. У Пеннабіллі складніше знайти спокій чарівної казки. Уранці я ходив на виставку монастирської продукції. Великі контейнери з різними видами твердого та рідкого меду й маленькі пластикові ложечки на крихітному столику, щоб відвідувачі могли покуштувати мед. Черниця пропонує зелені яблука, є також тисячі мазей і настоянок. Пляшки лампадної олії, дерев’яні предмети ручної роботи, різні види хліба, ковбаси й солонини. Хрестики і квадратики ікон, виконаних молодими черницями, скатертини й картини, вишиті українськими черницями. Кераміка, а на додачу — віддалений хор створює атмосферу невинності. За вікном сіре небо вже наповнилося темним порохом ночі, але я досі бачу відблиски на дахах будинків, а за величезним шляховим кільцем з усіма машинами, які створюють гігантське намисто на шиї Москви, я хочу побачити світло, хоча знаю, що за межами цього неба тяжіє маса води. Москва завжди була моїм раєм. Саме тут я знаходив підказки та ідеї, що сповнили мене любов’ю, навіть якщо втома сповільнила ходу й думки. Спокій визначається не місцем. Нехай смерть дбає про нас, а не ми про неї.
Грузинка Далі, яка допомагає нам, сказала, що по смерті чоловіка ніхто не може звільнити її від самотності. У неї три заміжні дочки, але вона каже:
