Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець

помідорами — хто що взяв з дому, балакали; повний місяць світив над озером, туман плив над водами, не витримали, розмотали вудки, почали ловити, дивлячись на поплавок у світляному колі відображеного на воді місяця, клювало, але не спіймав нічого (Сашко з сином — чотирьох карасиків), пішов понад озером, шукаючи торішні рибальські місця, але в темряві нічого не знайшов, вода спала, мілко, прилаштувався біля височенної верби всохлої, біля якої колись розпочинав знайомство з Орловим озером, закидав доти, доки місяць не почав сідати за гуртком верб навпроти; повернувся до багаття — яким святковим воно виглядало збоку, під осінніми зорями; дядько Толік порався, підкидаючи хмиз, коли ж і Сашко прийшов — «місяць сховався, поплавка не видно»; сходили утрьох, притягнули ще хмизу, осикових гілляк, які хтось порубав і поскладав на купу, полягали біля багаття на запашному сіні (малий Сашко увечері привіз від скирти конем), дрімали, перекидалися словом — «будете, дядьку Толік, згадувати в Москві нашу рибалку» — «буду обязательно, замечательная ночь» — дорогі моєму серцю сузір'я оберталися над головою, супутники і літаки снували, читав подумки «мантри» — «Kosmos», «Дайте» і «Хірон» Миколи Зерова, вдихав пахощі сіна і приозерних трав, курив люльку, підкидав хмиз до багаття. Бунчук пасся поряд, хрумав конюшину — «Нічні пастухи» батька, «пастухи буття» Гайдеґґера, — був у реальному бутті — реальним чоловіком, незважаючи на те, що боліли зуби і раз-по-раз хапало серце (набрав із собою цілу кишеню анальгіну, валідолу, навіть пляшечку корвалолу — втім, обійшовся без останнього).
25 серпня

Помолився на Орловому озері, на «своєму» місці у кущах, скинувши картуза, під рожевими від вранішнього сонця хмарками. Потім перейшов далі, загалом протягом дня спіймав більше 100 штук, двох величезних, грамів по 400, карасів насилу витягнув з-під латаття (Сашковий сон минулої риболовлі 23 липня збувся!), білі лілеї розпустилися одночасно зі сходом Сонця, — ніжний, невимовно чистий, білосніжний колір, крихітні зорі, які за своєю будовою нагадують шишки, цілий день милувався ними, читаючи раз-по-раз «Kosmos» і «Дайте» Зерова, святкував, довго не міг зрозуміти, яке ж воно свято сьогодні, аж доки не згадав: 10 років тому, у цей день, я написав у Львові, на вулиці Сковороди, пісню «Вона» — і ця «Вона» була з того ж реґіону буття (висловлюючись мовою Шелера), що й «сонети та канцони майбутнього Петрарки», сонети самого Зерова, що й ці досконалі у своїй красі квіти — легкі, невагомі на воді, з іще легшим відображенням; і ця пісня, складена 10 літ тому, яку співали тисячі юних, прекрасних, наче ці лілеї, дівчат, і ці зорі над Орловим, і ці сонети давніх поетів складають незбагненну єдність природи і культури, славу Божу.

20 вересня

Приїхав Віктор Морозов. Сейм, Острів Осокорів, «традиція і ритуал»: як і минулого приїзду, слухав касету з моїми піснями у виконанні Віктора; сходили на автостанцію, довідалися, коли перший автобус на Бахмач: о 7.40; зайшли до кафе «Полісся», Віктор купив мені мінералки, собі пива, бесідували про колективне позасвідоме та Інтернет як паралельні й однорідні явища.

Лісовий храм, Віктор сів під Сестрою Мартою, я — під сестрою Марією, мовчали; краєм ока бачив, як Морозов одразу поринув у медитацію — блискавично і природно, наче пірнув з високої кручі у глибоку Сеймову хвилю, навіть позаздрив йому — я ще так не вмію. Літак летів зі сходу на захід, голоси псів, лунка передвечірня тиша, півмісяця на сході, над нашими посадками. «Усі ці краєвиди з усього світу так переплуталися у мені, наклалися один на одного; кар'єр нагадує озеро в Канаді, де ми з Мотрею зустрічали схід сонця», — розказав Віктор, повертаючись.

Прийшов дядько Толік, п'яненький, вибирав картоплю у сестри, попросив закурити; насипав йому традиційний кульок тютюну, дав коробку сірників; повечеряли з Віктором смаженою картоплею, переписували «Останню зиму» і «Святу Марихуану» на його диктофон. Жартували: «люди скажуть: та вони наркомани, цей Морозов і Москалець, один складає пісні про мак та марихуану, а другий їх співає…» Прокрутив йому запис передачі про чай, зроблений колись із російської «Свободи»; зек-поет, який щось понад двадцять літ відсидів у зоні, читав свої вірші про чай:

Второе счастье За колючей проволокой есть вещи обрядовые, культовые. Потаенную заварку, на глазок взвешенную, трепетно ссыпают в кружку, на костре булькающую. Дороже любой шамовки ценят в зоне напиток из чая. Не торопясь, благоговейно смакует блатная порода; побалдеть за чифиром почитают за счастье, больше которого только свобода. (Евгений Карасев (?))
21 вересня

Батурин, Сейм, густий туман над рікою, плюскіт води, — так, як колись, у 1988 році, коли ми з батьком ішли через пішоходку будувати свою хату і зупинилися, приголомшені красою: безлюдним пляжем із жовтим м'яким пісочком, пагорбами з жовто-червоними деревами на батуринському березі біля палацу Розумовського, перспективою на Острів Осокорів, дерев'яною скрипучою пішоходкою — усе таке граційне, тонке і ламке: «Японія», — сказав Морозову. Все збулося за одинадцять літ відтоді — хату збудували, друзі приїхали, ми пили чай, читали вірші, бесідували і милувалися природою; я читав тут гарні книги, співав і грав на гітарі, трохи писав — менше, ніж хотілося, але навіщо багато книжок? Життя є сон, який збувається — і це найбільша Таїна. Провів Віктора на автостанцію, розповідав йому про Стуса, прийшли — знову — до висновку, що справжня святість не потребує канонізації; попрощалися: «і не падай духом», — посміхнувся мій дорогий Морозов.

14 листопада

Сейм, березовий гайок, хтось розчистив від верболозу місце над рікою, досить просторе, — може, буде пляж; знайшов під однією з беріз кишенькову книжечку-цитатник, ймовірно, баптистський: «Помощь свыше» (Слово Боже — на березі Сейму!); сидів на вербовому корені над рікою, споглядання плину води, мерехтіння сонячного світла на хвилях, Великий Міст на Сході, згадував, як гарно