Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський - Бруно Шульц

від будь-якого декламування голосом, наче то він сам творив ті вірші Рільке. — Ті сеанси у мене […] — а відтак наші прогулянки на луки за домом, до березового лісу, всього весняного, дали мені передчуття чудесності, неповторних переживань, які так рідко трапляються в житті. Це був сам лише екстракт поезії. Тільки, якщо я відчувала й відчуваю контакт із природою біологічно, — для Бруно молодий березовий гайок, втілення зворушливої безпорадності, слугував темою для снування рефлексій та громадження образів, аби сягнути наче глибини явища. — Шульц приносив книжки, які обговорював, показував, що йому було близьке в Кубіні, в деформації постаті; з Кубіном його пов'язував отой сповнений ґойївської фантастики жах. — Він вбачав у кожній людині якусь схожість із тваринами. — А я на яку тварину схожа? — спитала я зацікавлено. — Ви — на антилопу. — А Ви? — На пса. — Літо 1933 р. я провела в Ястарні, де отримала листа, першого й останнього, в якому він звертався до мене через «пані». — Після мого повернення з канікул Бруно став щоденним гостем. Він приходив увечері, втомлений, стурбований майбутньою долею книги. — У грудні він уже зміг її мені подарувати з присвятою: «Юні, чудовій людині, близькому другові, зустрінутому на шляхах життя, з проханням не забувати». Ми перебували навзаєм у глибокій приязні, він довірив свою долю мені — його слова — сповнений довіри, що я його не скривджу, з відчуттям безпеки й турботи, так, наче я була тут сильнішою стороною! Мені він давав сенс життя, смак перебування у важкій атмосфері зеніту з людиною, цілковито інакшою від усіх тих, хто мені траплявся в житті. — Про заручини не було мови. — Відколи я виїхала з Дрогобича в 1934 p., почалося наше листування, яке переривали нечисленні, загалом короткі періоди побачень, сповнене палких листів, які рятували Бруно в його депресіях, материнської турботи й піклування про цього беззахисного в житейській сфері чоловіка; з його боку — повне листів, майже завжди «експрес», для утримування якнайшвидшого сталого контакту, найніжніших запевнень у його відданості. — Ми зустрілись у Варшаві — у період святкових канікул, — буваючи в товаристві близьких і захоплених Бруно його приятелів: Віткевича, Ґомбровича і Брезів. Ми також зав'язали д. жваві стосунки зі щирим і милим Вацьом Чарським, котрий обіцяв знайти мені роботу у Варшаві. — Канікули 1935 р. ми провели в Закопаному, часто зустрічаючись із Віткаци, Вітліном, буваючи — зрідка — на Гаренді. Якось навіть п. Маруся виступила посередницею між Бруно та мною в якомусь нашому непорозумінні — принісши патетичні троянди для мене від себе. — А непорозуміння, чи радше внутрішня шарпанина, почалися власне від миті, коли ми вирішили перебратися до Варшави. Адже вже у жовтні 1935 р. завдяки допомозі чудової людини, Тадеуша Штурм де Штрема, я отримала посаду в Головному Статистичному Управлінні.

Бруно приїжджав на свята й далі, а в 1936 р. залишився довше, проте почувався фатально, на що вплинула необхідність прийняття рішення про те, щоб почати працювати у Варшаві, рішення, до якого він завше був у глибині своєї душі негативно налаштований, відчуваючи, що його творчість — цей єдиний сенс його життя, — була нерозривно пов'язана з Дрогобичем. Якщо раніше він був дуже зацікавлений у спільному проживанні у Варшаві, якщо я задля цього взялася за страшенно нудну, вбивчу у своїй нудьзі роботу в бюро, то саме задля того, щоб докластися до матеріального забезпечення нашого проживання у Варшаві, що було легко й можливо, — адже так жили Вітліни, він […] залишався відданим винятково літературній праці. — Я не могла жити в такій непевності, приречена у Варшаві на роботу, яку ненавиділа, яка втратила свій сенс, пекельно механічну, низькооплачувану та марну. На роботу я йшла з розпачем, і з розпачу починався мій день. З іншого боку, як утвердити власний спокій, руйнуючи спокій такої дорогої та близької людини, знаючи його схильність до депресій, його, а радше наші, «таедіовітальні» стани, в яких ми навзаєм отруювали одне одного. — Як зважитися розірвати цей зв'язок, який лучив нас упродовж 4 років, зоставити цю крихку, безборонно оголену до життя істоту на поталу долі? — Я чудово розуміла, що із нас двох не він, а я була — попри позірність — тією слабшою стороною. Він мав свій світ творчості, свої високі регіони, я ж не мала нічого. Проте я не вміла жити у такій шарпанині, і на допомогу мені прийшла важка хвороба[3] — чудова втеча. Коли я одужала, то негайно покинула роботу у Варшаві і повернулася до батьків. Там мене відвідав Бруно. Він виказав мені багато турботи, відданості, навіз інжиру й фініків, які сам так любив, почувався винним, цілком безпідставно, бо був самою лише добротою, а мотиви, які керували його вибором, були «не від світу сього». — З хвороби, з того, іншого боку, я повернулася до життя цілковито іншою. Я віддалилася від Бруно на цілі століття. Я не відчувала вже нічого, зникло все піднесення, в якому я зоставалася майже чотири роки».

І ще один уривок, який стосується зв'язку Юни з Бруно Шульцом, — її повідомлення, котре спростовує неточність, яка вкралася до моєї книжки Регіони великої єресі: «Про подружжя ми почали говорити допіру в 1935 p., коли я отримала роботу у Варшаві, куди і Бруно мав перебратися […]. В 1936 р. я мусила погодитися, аби Бруно написав моїм батькам — задля дотримання традиції — чудового листа про наш намір одружитися та поєднатися на все життя».

Я вважаю справи та їхні інтерпретації, викладені у процитованих уривках, важливими, адже вони дають певне уявлення про атмосферу й характер стосунків цих двох осіб, котрі збиралися пов'язати свої долі. Власне з огляду на вагу тих конспективних спогадів коронного свідка та співучасника істотного відтинку біографії письменника — зокрема й «духовної біографії» — я не заступив цитат коротким викладом уміщених там фактичних даних і оцінок, — але подаю текст in extenso. Певною — і природно — невеликою мірою вони збагачують обізнаність про ті елементи біографії Шульца, чия найповніша та найбільш відповідна його почуттям історія загинула разом із пакетом, котрий містив близько п'ятисот сторінок, списаних дрібним, наче їхній автор прагнув зекономити папір, почерком, їхня адресатка — поряд із Ріфом і Деборою Фоґель — є одним із найважливіших партнерів Бруно Шульца в листуванні, читачкою, мабуть, найбільшого комплексу листів, які митець будь-коли написав іншій конкретній особі.

* * *

Так само однозначна й невідворотна доля судилася листуванню Шульца із Зоф'єю Налковською. Знаменита письменниця, покровителька та приятелька автора Цинамонових крамниць доповнює та замикає список отих чотирьох кореспондентів