Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921 - Олександр Іванович Удовіченко

У тій же інструкції Троцький радив казати українським селянам, що більшовики проти Петлюри не воюють, а поки Денікіна не розбито, то пускати чутки, ніби совєтська влада в союзі з Петлюрою. Якщо совстська армія допускає грабежі, то треба звалювати це на повстанців та на петлюрівців.

"Ни на одну минуту не забывайте, что Украина должна быть нашей, а нашей она будет только тогда, когда она будет советской, а Петлюра вышиблен из памяти народа навсегда".

Так казав Троцький, виряджаючи своїх агітаторів в Україну. З цією комуністичною пропагандою успішно боролась Українська Армія словом, відозвами, пресою, що її видавав пропагандистський відділ при штабі нашої армії.

Щодо червоних сил, то поки що наша розвідка виявила присутність у районі Умані 45-ї і 60-ї піхотних та латиської стрілецької дивізій. Під впливом повстань в Україні настрій совєтських вояків став дуже пригнічений.

1 лютого наші групи після 10-денного маршу майже безпострілу проскочили крізь фронт червоних та зосередилися в районі Канів-Чигирин-Черкаси. Опинившись у запіллі Червоної Армії, наша армія почала руйнувати його, нищити окремі ворожі відділи. Вона захоплює Канів, Черкаси, район Сміла-Бобринська. 12 лютого всі наші групи з наказу командарма з'єдналися в районі Медведівки, у 25 кілометрах на схід від Бобринської, де відбулася нарада старших начальників для підбиття підсумку першого періоду бойових акцій, для обговорення загальнополітичних подій в Україні та для затвердження подальшого плану операцій у зв'язку з одержаними інформаціями від Уряду УНР.

Тут треба сказати, що, незважаючи на відірваність армії від Державного Центру та на її рухливість, командування і Уряд усе ж підтримували зв'язок між собою через кур'єрів. Одного разу до армії пощастило прорватись і голові Ради Міністрів пану І. Мазепі, який поінформував про політичну працю Уряду та на власні очі побачив стан армії.

На нараді було прийнято рішення про те, що частину сил армії належить перекинути на лівий берег Дніпра для агітації і організації повстання.

Тут же вималювалася більш-менш загальна ситуація в Україні, зокрема на Правобережжі, яка мала такий вигляд: Добрармія втратила свою стійкість та під натиском Червоної Армії відходила на південь, на побережжя Чорного моря. На Правобережжі вона прискореним маршем відходила в район північніше Одеси. Фактично Добрармія вже не являла собою повної бойової сили. Вона була цілковито здеморалізована і розкладена. Поява на її фронті Української Армії, бої, які вела остання, підтримка її повстанцями призвели до того, що в частинах Добрармії виникли незадоволення і нарікання на своє командування. Білому командуванню закидали те, що воно замість порозуміння з Українською Армією для спільних акцій проти комуністів придбало ще одного ворога — вескреслу Українську Армію, на боці якої було населення. Деякі частини навіть відмовлялися битися з українцями. Стратегічна ситуація Добрармії, особливо тих військ, що відходили до Одеси, була катастрофічною, перед ними стояла реальна перспектива – бути скинутими в Чорне море. Таке становище примусило керівництво Добрармії приступити до переговорів з командуванням Української Армії та з окремими відділами повстанців про спільні акції проти червоних.

Коли пригадати чванливий та різкий тон командування Добрармії щодо українських військових делегацій, які пробували вести переговори про порозуміння, про організацію спільних акцій проти Червоної Армії, то зараз ініціатива щодо такого порозуміння вже виходила під командування Добрармії. Ще в кінці грудня 1919 року, коли Добрармія розпочала свій відступ, вона зверталася до окремих повстанських відділів з пропозицією про співпрацю, обіцяючи ім допомогу зброєю та іншим. Повстанці категорично відмовилися від цього. 7 січня 1920 року від одного з начальників фронтового відділу Добрармії полковника Попова командування Української Армії одержало листа такого змісту:

"Начальник Ольгопольского отряда Добрармии. 7 января 1920 года. № 0341, станция Голта. Господин командир, согласно приказанию моего начальства, прошу Вас не отказать ответить на следующие вопросы:

1. Согласно ли украинское командование вступить в переговоры с командованием Юга России, возглавляемым генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями враждебных действий для совместной боевой работы с нашим общим врагом — коммунистами.

2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры в случае благоприятного их исхода и будущий союз наш не обусловливался пока никакими "политическими" обещаниями той или иной стороны, так как политика требует времени, а враг сейчас близок.

3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного для переговоров на станцию Головатовское или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение в моем к Вам уважении. Полковник Попов".

Не менш характерний і другий лист того ж полковника Попова, уривки якого в перекладі наводимо: "... У вас є те, чого немає у нас, – прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам, – військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов".

Треба було зазнати повної поразки, щоб командування Добрармії, врешті, зрозуміло необхідність спільних бойових дій з Українською Армією. Політика генерала Денікіна та його уряду стосовно України блискуче провалилася. З трупом, яким була в той час Добрармія, вже не було жодної користі вести переговори. Добрармія прогавила момент, коли можна було спільними зусиллями подолати спільного ворога. Від того виграла б не тільки Україна і сама Росія, але й ціла Європа.

Деморалізована Добрармія швидко наближалася до Одеси. Незначні частини червоних військ, переважно кінноти, гнали її до берегів Чорного моря. Вороже ставлення українського населення до Добрармії, поява на фронті Української Армії під командуванням генерала Омеляновича-Павленка, взагалі стихійне національне піднесення українського населення – усе це примусило врешті представників Антанти в Одесі правдиво і реально оцінити ситуацію. До цього часу територія України була головним театром війни, а населення її несло найбільші жертви, зв'язані з умовами жорстокої громадянської війни, а в той час його політичні