Спомини - Йосип Сліпий

мусить оперувати розумними арґументами і прикладами з літератури, а також прикладами глибоко реліґійних мужів науки. Коли прийшов до гімназії о. д-р Конрад, то він любив диспутувати з учнями і видав був брошуру про сотворення світу, збиваючи поверховні арґументи Франка і інших. Що я, слава Богу, не дався пірвати тій стихії, то можу завдячувати лише великій реліґійності, винесеній з батьківського дому. Вступ і навчання у семінарії та університеті у Львові

У часі ферій[191] треба було думати про вибір звання, факультету і напряму життя. Хоч для мене це питання було перерішене, щоби стати священиком, одначе велику трудність справляло мені те, що я хотів посвятитися науці, а вибір священичого стану, в загальному тодішньому і мойому переконанні, обмежувався до женячки і до душпастирської праці на селі, що мене зовсім не захоплювало. Я хотів віддатися науці і знайти становище, яке мені помагало би в тому напрямі. Я леліяв думку бути священиком, але і професором. Нераз в моїх розмовах я видвигав життєву плиткість деяких душпастирів і брак можливости розвинути свої сили. Очевидно, це було тоді примітивне поняття, не лише моє, але і великої кількости тодішнього студенства, що гляділо на духовенство як на представників назадництва[192]. Батьки дуже бажали собі, хоч мені цього не висловлювали, щоб я пішов на теологію. Виробивши собі переконання, що можна бути священиком і професором, бо й такі приклади вже були (Огоновський[193] та інші), я вніс прохання через отця-пароха Теодора Цегельського до Митрополичого ординаріяту у Львові.

Тоді також дісталася мені в руки книжка Доната “Die Freiheit der Wissenschaft”[194]. Невіджалувана шкода, що ніхто не переклав цю працю[195] українською мовою, бо вона могла мати величезний вплив на вироблювання католицького світогляду молодої людини — студента. Пригадую собі, що я був у котрогось товариша, де зібралися не лише українські студенти-абсольвенти, але й польські, і вони дуже дивувалися, коли вечером, перед спанням, я молився, але це мене зовсім не бентежило. Завважу те, що в такому критичному віці побожність і реліґійне переконання погребує піддержки з боку відповідної літератури і реліґійних людей. Не диво тому, що багато моїх товаришів, віруючих до п’ятої кляси, тратили віру і переставали молитися і ставали опісля безбожниками.

У моїй тямці остався такий один факт, а саме, що коли не було обов’язку шкільного задля якихсь там причин провадити всіх учнів до церкви, звичайно до Середньої церкви (в Тернополі), то з учительського збору я стрічав в церкві тільки проф. Іларіона Бриковича[196]', а інші учителі, навіть перед обов’язуючою молитвою перед початком і при кінці науки, знак святого хреста робили дуже недбало, або не робили, а навіть <байдужно молилися>[197].

До мого подання на теологію я мусів також постаратися про свідоцтво моральности від отця-декана і в тій цілі поїхав з батьком, що мав по дорозі орудку в Теребовлі, до Острівця, де деканом був о. Волянський, вдовець, відомий наш перший місіонар в Америці