Спостерігаючи за англійцями - Кейт Фокс
Однак, з іноземцями формальності зайві, оскільки вони не мучаться страхами, соціальними заборонами та не зациклені на приватності, як англійці. Вони, здається, радо вступають у невимушену розмову. Власне кажучи, багато хто з туристів дуже тішився, що я трапилася їм у транспорті: врешті вони зустріли серед місцевих когось «соціального» і «товариського», і ще й охочого поговорити про їхні враження від Англії та англійців. Попри те, що я волію проводити неформальні, анонімні інтерв’ю, я не могла себе пересилити і розвіяти ілюзію про балакучих англійців, а ще й одним махом зіпсувати їм відпочинок, признавшись у корисливих цілях. Правда, іноді — особливо коли емоційні туристи зізнавалися, що завдяки мені вони вже не вважають англійців холодним та відстороненим народом — мене гризли докори сумління. По змозі я завжди намагалася пояснити, що англійці в транспорті дотримуються правила заперечення. Я спрямовувала туристів до більш товариських місць, як-от до пабу. Якщо ж так сталося, що ви були одним із тих туристів, яким я задурила своїми «інтерв’ю» голову, то можу лишень перепросити і подякувати за вклад у дослідження. Я дуже сподіваюся, що книжка змете геть усі можливі непорозуміння і прояснить ситуацію.
Похибки на телефонні розмови по-страусячому
Я вже раніше згадувала, що правило заперечення має два аспекти: перший — ми прикидаємося, що людей навколо нема, другий — часто ми прикидаємося, що й нас теж нема. Привертати до себе увагу у громадському транспорті, на думку спільноти, — просто немислимо. Одначе, є люди, які переступають через цю заборону — вони голосно говорять і сміються собі, замість того, щоб ховатися тихенько за газетою, як це заведено. Та цих говорунів завше меншість, і решта дивиться на них з осудом.
Принаймні так було до появи мобільних. Мобільні пробудили наших внутрішніх страусів: безмозкий страус ховає голову в пісок і думає, що його ніхто не бачить, так само і тумануваті пасажири ховаються у телефонах і думають, що їх ніхто не чує. Ті, хто говорять по мобільному, думають, що навколо них виростає така персональна бульбашка, яка захищає їх від натовпу і напряму з’єднує з тим невидимим співрозмовником. Вони можуть радісно — ще й голосно, так, що їх чує піввагона, — базікати про деталі особистого та професійного життя, а такі справи, зазвичай, обговорюють приватно або взагалі секретно. Це на руку цікавським дослідникам — особисто я отримала багато інформації від страусів з мобільними телефонами, — але дуже діє на нерви решті пасажирів. Звісно, що ніхто з них не вживатиме заходів — всі тільки кряхтітимуть, зітхатимуть, закочуватимуть очі і хитатимуть скрушно головами.
Не всі англійці — страуси. Багато хто, навіть більшість, достатньо розумні, щоб усвідомити, що їхні розмови добре чутно всім навколо. І вони щосили стишують голос. Ті крикуни-сомнамбули, правда, у меншості, але та меншість дуже помітна і надзвичайно дошкульна. Частково справа в тім, що англійці не скаржаться галасливій особі напряму. Вони тихенько жаліються одне одному, або вивалюють жаль на співробітників, коли дістануться на роботу, або ж дружині чи чоловікові, коли прийдуть до додому, або ж напишуть листа в газету! У телевізійних та радіопрограмах повно жартів про несусвітню тупість галасливих страусів з мобільними телефонами. Особливо банальні до неможливого та геть неввічливі репліки «Мамо, то ви? Як то не ви? А я в поїзді!». Газетні колумністи теж вправляються у красномовстві на цю тему.
Суто на англійський манір, ми спрямовуємо лють у русло нескінченних жартів та ритуальних нарікань, списуємо кубометри паперу і марнуємо години ефірного часу, але так ніколи і не можемо достукатись до першоджерела проблеми. Ніхто з нас не має достатньо відваги і нахабства, щоб підійти до страуса з телефоном і попросити припинити розмову. Залізничні компанії знають про цю проблему. Деякі навіть спроектували спеціальні «тихі» вагони, де не можна говорити по телефону. Більшість дотримується правила. Та ніхто й слова не скаже, якщо раптом перелітний страус проігнорує заборону. Навіть у «тихих» вагонах найгірше, що може трапитися зі страусом — він може потрапити під обстріл обурених поглядів з-під лоба.
Правила ґречності
Хоч і багато гостей-іноземців, яких я опитувала, скаржилися, що англійці стримані, та всі захоплювалися тим, які ж ми ґречні. Білл Брайсон дуже влучно описав цей суперечливий факт. Він був вельми здивований і навіть спантеличений, коли побачив, яке «виважено-впорядковане» лондонське метро: «Тисячі людей, що спускаються та підіймаються сходами, йдуть на ескалатор, сідають і сходять з переповнених поїздів, розчиняються в темряві, понуривши голову, мовчазні, ніби персонажі з “Ночі Ходячих Мертвяків”» А ще декількома сторінками та станціями далі він не може натішитися з величезного збіговиська фанатів регбі — такі вони люб’язні: «Вони чемно заходили до вагону, не штовхалися і перепрошували, коли ненароком когось зачепили чи ненавмисно займали чиєсь місце. Я був у захваті від того, як вони інстинктивно дбають про інших. До мене раптом дійшло, що це, насправді, звична річ тут, у Британії, а ми цього майже не зауважуємо».
Правила негативної ввічливості
На мій погляд, сумнозвісна стриманість і славнозвісна ґречність — це різні сторони однієї медалі. Власне, до певної міри наша стриманість і є формою ґречності, яку соціолінгвісти Браун та Левінсон визначають як «негативну ввічливість». Дослідники визначають цей термін як відмову від втручання в особистий простір людей (на противагу до «позитивної ввічливості», яка відображає потребу соціальної взаємодії та схвалення). Стриманість, настороженість та відлюдькуватість англійців у громадському транспорті — саме та нелюдимість, на яку скаржаться іноземці, — це все характерні віхи «негативної ввічливості». Те, що може спершу здатися неприязністю, насправді є формою запобігливості: ми судимо інших по собі і переконані, що решта людей мають таку ж гостру потребу приватності,
