Ґоморра - Роберто Сав'яно
Мені вдалося познайомитися лише з одним «підводником» — доном Чіро. Він мешкав у старому центрі міста і доставляв жалування членам кланів, кланів, що пережили важкі часи, а зараз були на підйомі завдяки сприятливому клімату. Кілька років він працював на Систему в районах Картьєрі Спаньйолі та на клани Форчелли, а потім підробляв у кланів району Саніта. Дон Чіро так вправно знаходив будинки, напівпідвальні квартири, будівлі без вуличного номера та притулки, влаштовані на майданчиках сходів, що поштарі, які час від часу губилися в лабіринті вулиць, часто прохали його передати листи своїм адресатам. Пошарпані черевики дона Чіро, з ґулею, продавленою великим пальцем ноги, та прочовганими до дірок підошвами, були як емблема «підводника», символ безкінечних миль, які він подолав, чимчикуючи провулками та пагорбами Неаполя. Його подорожі були тим довшими, чим сильніше він боявся, що його вислідять чи пограбують. Штани дона Чіро завжди були чисті, але не випрасувані; його перша дружина померла, а нинішня супутниця-молдаванка була надто молодою, щоби перейматися такими прозаїчними речами. Як чоловік полохливий та сором’язливий, він завжди втуплював очі в землю, навіть у розмові зі мною. Його вуса, а також вказівний та середній пальці на правій руці пожовкли від нікотину. «Підводник» доставляє також місячне жалування тим чоловікам, чиї дружини опинилися в тюрмі. Їм принизливо отримувати гроші за своїх дружин, тому зазвичай «підводник» іде до помешкання тещі і віддає гроші їй, щоб та розподілила їх поміж членами родини ув’язненої. Таким чином «підводник» уникає нещирих дорікань, вигуків, що йому кидатимуть услід на сходах, а також театрального гніву чоловіка, який викине його з порога, не забувши, однак, попередньо забрати конверта. «Субмарині» доводиться вислуховувати всілякі скарги від дружин компаньйонів: про підвищення квартплати, про зрослі рахунки за комунальні послуги, про дітей, що погано вчаться в школі, або навпаки — бажають поступити в інститут. І «підводник» дослухається до кожного прохання, до кожної найдрібнішої плітки про те, що чиясь дружина отримує більше грошей лише тому, що її чоловік, перш ніж потрапити до в’язниці, примудрився вище за інших видряпатися ієрархічною драбиною клану. І поки жінки скаржаться та лементують, «підводник» увесь час киває головою та приказує: «Та знаю, знаю». Давши змогу випустити пару, він наприкінці дає два типи відповіді: «Це від мене не залежить» або «Я просто приношу гроші, я нічого не вирішую». Жінки прекрасно знають, що «підводник» нічого не вирішує, але сподіваються, що коли вони й надалі завалюватимуть його скаргами, то рано чи пізно якась із них вискочить з його вуст у присутності того чи іншого районного капо, котрий і вирішить або жалування набавити, або надати більші пільги. Дон Чіро так звик повторювати своє «Та знаю, знаю», що він декламує цю фразу кожного разу навіть у розмові зі мною. Йому доводилося доставляти гроші сотням родин каморристів, і він міг би зафіксувати вимоги цілих поколінь їхніх дружин та подружок, а також чоловіків, чиї дружини сиділи у в’язниці. То була б історіографія критики на адресу босів та політиків. Але дон Чіро — мовчазний та меланхолійний «підводник», який давно очистив свою голову від кожного почутого слова; вони зникли з його свідомості без сліду, не залишивши навіть відлуння. Поки ми говорили, він тягав мене з собою з одного кінця Неаполя до іншого, а коли ми попрощалися, то він сів на автобус та поїхав туди, звідки ми почали свою пішу подорож. То було частиною його плану: збити мене зі сліду, не дати мені ані найменшої уяви про те, де він мешкав.
Для багатьох жінок вийти заміж за каморриста — це як отримати банківську позику або успадкувати чималенький капітал. І якщо їм сприятиме доля та наявність таланту, то цей капітал дасть плоди, і зазначені жінки стануть підприємцями, менеджерами або дружинами вищих чинів клану з необмеженою владою. Якщо ж їм не поталанить, то вони будуть приречені проводити безконечні години в тюремних кімнатах для побачень. А коли клан втрачає силу і не в змозі платити щомісячне жалування, то тоді цим жінкам доведеться змагатися з іммігрантками за роботу служниці, щоб мати змогу платити адвокатам і годувати сім’ю. Жінки Каморри є тим фундаментом, на якому тримаються альянси; їхні обличчя — це показник моці тієї чи іншої сім’ї. Їх розпізнають по чорних вуалях на похоронах, по несамовитих вересках під час арештів, по повітряних поцілунках, які вони шлють своїм чоловікам в судах.
Може здатися, що типова представниця Каморри — це жінка, котра не робить нічого, а лишень «ретранслює» біль та волю своїх мужчин: братів, чоловіка та синів. Але це не так. Трансформація Каморри за останні роки означала також метаморфозу ролі жінки, яка з постаті матері та помічниці в тяжкі часи перетворилася на менеджера, котрий займається майже виключно бізнесом та фінансовою стороною справ, делегуючи іншим участь у бойових діях та нелегальній наркоторгівлі.
Однією з таких історичних постатей є Анна Мацца. Як вдова хрещеного батька району Афраґола вона очолила одну з наймогутніших кримінально-бізнесових організацій і стала однією з перших жінок в Італії, засуджених за злочини, пов’язані з мафією. Спочатку Анна Мацца наживалася на аурі свого покійного чоловіка, Дженнаро Моччія, якого вбили в 70-х. «Чорна вдова Каморри», як її стали звати, впродовж двадцяти років була мозковим центром клану Моччія. Вона мала талант скрізь поширювати свою владу. Коли в 1990-х суд постановив їй перебратися на північ, поблизу Тревізо, вона спробувала зміцнити свою владну мережу навіть в тотальній ізоляції і — згідно з даними слідства — встановила контакт з мафією Бренти. Анну звинуватили в тому, що відразу ж після вбивства чоловіка вона озброїла свого дванадцятилітнього сина, щоб той убив особу, яка наказала ліквідувати Дженнаро Моччія, але її відпустили за браком доказів. Анні Мацца був притаманний олігархічний стиль правління, і вона виступала категорично проти збройних повстань. Ця жінка контролювала всю свою територію, про що свідчить розпуск міської ради Афраґоли в 1999 році через засилля в ній каморристів. Політики дослухалися до її думки і шукали її підтримки. В певному сенсі Анна Мацца була першопрохідцем. Її випередила лише Пупетта Мареска, прекрасна і мстива кілерша, яка прославилася в Італії в 50-х роках, коли на шостому місяці вагітності вирішила помститися за смерть свого чоловіка, Паскалоне Ноли.
Анна Мацца була не просто
