Сад забутих плодів - Тоніно Гуерра
У Жмеринці жінки пропонують із платформи яблука, голуби завзято порпаються в непотребі з перекинутого сміттєвого відра. Будівлю вокзалу вінчають численні шпилі й башточки — чисто тобі східний собор. Моя дружина купила за три карбованці півкіла волоських горіхів. Жмеринку населяли євреї. Нині чимало з них емігрували в Америку й Австралію. На гілках тополь великі темні гнізда чорних птахів, що голосно крукають. Плямиста корова тютюнової масті розкарячує ноги й, витягнувши морду до потяга, мружить очі й упускає на траву теплий корж. Напевне ж, багато бідних італійських вояків загинули саме в околицях цього світу зачарованих садів. І, ймовірно, саме десь тут російський генерал, чоловік пані Марії, з якою я познайомився кілька років тому в Москві, віддав свого часу наказ про останню атаку, яка привела російську армію до Відня. Пані Марія переповіла мені дещо таке, чим поділився з нею чоловік. Тієї ночі армія стояла на відстані лічених кроків від італійської лінії, і генерал уже призначив час атаки на опівнічну годину.
Неаполітанський вартовий, не відаючи того, походжав траншеєю приблизно в ста метрах від танка, у якому перебував генерал. Італієць був настільки певний себе й необачний, що виліз із траншеї й почав прогулюватися її зовнішнім краєм, вартуючи італійські позиції. Раптом він затягнув на всю горлянку О Sole Міо. Мелодія досягла вух російських солдатів і зворушила їх. Генерал, пустивши сльозу, відклав атаку на годину.
Ліси простягають свої пальці з зеленими кінчиками, і далі, на незліченні кілометри, розкинулося хвилясте море низьких пагорбів, їхні плечі подекуди вкриті товстими наростами соломи. Земля настільки надійна, що, за умови її доброї волі, діє також, як вугілля. Жінки з білими хустками на голові, у рожевих або синіх фартухах. З вікон поїзда Україна видається чудовим місцем для пікніків у сільській місцевості. Я придивляюся до тріщин у зелених просторах молодої пшениці, куди стікає біль цього народу, що юрмиться на лавках по платформах залізничних станцій, серед пакунків і торбин. Параджанов розповідав мені, що українські жінки вишивають білосніжні сорочки при місячному світлі.
Робимо зупинку у Львові, це дуже важливий залізничний вузол. Виють сирени — так, наче ми прибули в морський порт. Риплять гальма, і жіночий голос із гучномовця повідомляє про прибуття й відправлення потягів. Світ рейок, що проглядають серед дерев у цвіту. Велика залізнична станція. Подумати лишень, Рустам розповідав нам про дивовижні палаци Львова. Саме тут він хотів знімати свій перший фільм, який потім довірив Микиті Михалкову («Раба кохання»).
Тунель у Прикарпатті проковтує сонце
Ночви сушаться на парканах, дядько курить, вистромивши голову з напівопущеного вікна зеленого поїзда, який потроху облазить, стоячи на мертвій колії. Дівчина з пластиковою валізкою чекає на щось. Її очі випромінюють блакить, а вуста дарують мені усмішку, бо вона зрозуміла, що я іноземець. Небо піднеслося вище, і сонце освітлює його купол здолу, наче ми зараз поховані під велетенською ясною банею. Трава збирає в тонку габу перші тіні. Птахи зробилися темним листям на деревах. Я йду подзюрити в жахливий туалет, де б’єшся спиною об металеві стінки. Щоразу, коли я рушаю туди коридором, мені здається, що йду на шибеницю. Моя дружина дала мені поради, як пристосовуватися, коли треба «за великою». Я намагаюся дотриматися інструкції й геть гублюся у ватерклозеті. Низьке сонце б’є просто у вічі. Я тепер усе бачу проти світла. Темні дерева стоять у гало; чорною здається троянда, яку я підвісив голівкою вниз до спиці, на якій тримаються вишиті фіранки.
У повітрі золотим туманом стоїть сонячний пил, виснучи на стінках, що піднімаються здолу. Скоро сонце сховається за першими обрисами Карпат. Поїзд спускається в долину, на мій подив, залиту світлом, і саме там ми в’їжджаємо в довгий тунель. З того боку на нас чекає ніч.
Тепер у небі світить молодик, а рейки паралельної колії виблискують під місяцем двома довгими мечами. Ці дві лінії нагадали мені про милого мені Альдо. Я бачився з ним у тратторії Монтебелло після мого тривалого перебування в Римі. Альдо мучила жорстока депресія, він привітав мене радісно, але вмисне голосно, щоб звернути на себе увагу завсідників. Він кричав, що почувається самотнім, як собака, що тепер йому за товариство біла смуга, яка ділить асфальтоване шосе. Ось чому він так часто їздить машиною. Він кричав про свою самотність серед усіх тих людей, маючи дружину поряд. Ми заприсягнися побачитися якомога швидше, а натомість за кілька днів по тому він застрелився.
Опівночі прибуваємо в Чоп: світ прикордонного контролю та зміни залізничних коліс. Звідси починаються вужчі колії. Тригодинна зупинка віддає нас під владу митників. Сидимо, похнюпивши голови, боячись, що з візами чи паспортами щось виявиться не так. Вирушаємо далі о четвертій.
27 квітня 1990
Близько восьмої, ще вві сні, я відчув, що ми в Будапешті. Світить сонце. Угорська рівнина не надто віддалена від кордонів України. Зникає той трохи безладний світ, що мене так зворушував. Будинки під черепицею. Ми прибуваємо на Балатон — озеро довжелезне, як голод. Тисячі вілл ховаються в ріденькому сосновому лісі; а там бузок і плакучі верби, за ними — озеро в білих баранцях, бо дме вітер. Немов бачиш перед собою Фреджене або узбережжя Адріатики. Купальний сезон іще не почався, тож купальні та вілли стоять порожні. Бачимо тільки робітників у спецодязі, поплямованому вапном. Порядок часто буває ворогом поезії. На одній із зупинок до вагону заходить угорський кельнер, пропонуючи каву та напої. Геть інший світ. Загалом, сказати б: тут можна жити, а там треба мріяти. Проте я сповнююся байдужістю.
Потрапляєш в Угорщину, і Україна робиться пристановищем думок
Я починаю тікати думками в ті квітучі українські села, що миготіли за вікнами. Я сподіваюсь, у Югославії, натомість, триватиме та, давніша пісня. Коротка зупинка в Загребі дає нам змогу вдихнути трішечки габсбурзького повітря. Я думаю про режисера Міміцу, з яким свого часу дружив. Потім хтось узяв нас за чуприни й розтягнув у різні боки, щоб ми далі йшли різними шляхами.
На пероні при нашій колії стоїть молодик років двадцяти з видаленим волоссям на зап’ястях і двома довгими косами. Поруч із ним його стара бабуся в чорній сукні та хустці. Раз у раз вона спантеличено позирає на онука й поправляє перехоплене гумкою пасмо волосся.
Прямуючи з Загреба до Італії, поїзд перетинає вузькі долини. Хорватія ділиться своїми пахощами з тими, хто стоїть
