Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов
Цим разом японці не обстрілювали шлюпки, але й другий посильний не повернувся.
— Все-таки мене дивує ваше терпіння, Петре Івановичу, — нервово хрускаючи пальцями, мовив Рудаков. — Так ми, чого доброго, відішлемо до них усіх привезених японців?..
Рікорд зосереджено дивився на берег. Не обертаючись, він наказав:
— Пошліть третього…
Шлюпка не затрималась коло берега. Старший матрос доповів капітанові:
— Нам було сказано: повертайтесь. Солдати не знають, чи дасть відповідь, комендант.
— Ця гра на нервах мені починає подобатися, — тихо й злісно промовив Рікорд. — Добре, пошліть четвертого. Якщо треба буде, ми захопимо їх цілу сотню.
Вже на заході сонця від берега відчалив і попрямував до «Дианы» невеликий човен з єдиним гребцем. Це був перший посильний, — Рікорд упізнав ще здаля згорбленого, сивого рибалку.
Японець повільно зійшов на палубу шлюпа і, похиливши голову, не дивлячись ні на кого, наблизився до містка. Ішов він похитуючись, трохи витягши вперед руки, наче сліпий, і коліна його підгинались. Якась невидима перепона звелась. перед ним, він відсахнувся і впав навколішки. Притиснувшись обличчям до палуби, він довгий час лишався нерухомим, і тільки худі, кощаві плечі його здригалися під синьою бавовняною тканиною халата.
Рікорд кивнув матросам:
— Підніміть його…
Спираючись на дужі руки, старий слухняно підвівся. Обличчя його було сіре, як попіл, запалі, заплакані очі дивилися з розпачем і мольбою:
— Сумна звістка, капітане… Страшний злочин. Але ти не карай мене, старого, — не я штовхав їх на це чорне діло… Вони вбили Головніна… І повбивали всіх товаришів його… Але не карай мене, капітане!
Рікорд метнувся по містку. Комір став йому тісний, до болю здавив горло; він щосили рвонув борт мундира, аж гудзики, брязнувши, застрибали по палубі, і не впізнав власного голосу, зміг викрикнути одне лише слово: — Помста!..
Гучний тупіт ніг і уривчасті слова команди на хвилину заглушили скляний дзвін зибу.
* * *
Начальник тюрми вражено дивився офіцера. Чи могло статися таке чудо, щоб росіянина, якого він добре знав, минулої ночі підмінили кимось іншим? Ніхто з групи моряків, захоплених на Кунасірі, досі не ганьбив себе таким негідним кривлянням. А цей чоловік ні з доброго дива почав вшановувати кожного солдата, як губернатора: падав навколішки, торкався обличчям землі або на довгі хвилини схилявся в низькому поклоні і все це витинав так незграбно, що варта не могла дивитися на нього без сміху.
З іншими полоненими він чомусь перестав вітатися, не помічав їх, тримався осторонь, а коли хто з японців гукав його, він прожогом кидався на окрик і знов принизливо кланявся і підлесливо усміхався.
За якусь годину Мур так невпізнанно змінився, що не тільки російські матроси, а й караульні позирали тепер на нього з побоюванням: чи не з’їхав мічман з глузду?
Але мічман був здоровісінький, він просто розкривав своє нутро: без жодних зусиль переступив ту межу, що відокремлює себелюбця від зрадника. Доки в нього лишалася надія повернутись до Росії, він тримався кола полонених товаришів. Надія зростала, і Мур ставав привітнішим, рішучішим, відважнішим. Умінням прикидатися, удаваною готовністю на риск він примушував товаришів вірити собі. Навіть чуйного, уважного до людей капітана він зумів обдурювати, і не раз… Але тепер він дедалі більше виявляв себе. Шанси на визволення зменшувалися, і Мур припиняв гру, ставав самим собою — жалюгідним, безпорадним, боягузливим і через цю панічну боягузливість здатним на всяку підлоту.
Головнін збагнув, коли саме це почалося, коли мічман Мур остаточно втратив надію на повернення. Чудна зміна в поведінці мічмана сталася після одного комічного епізоду… Якось березневого ранку постійний перекладач, молодий японець Теске, що непогано вже навчився російської мови, привів ще одного гостя. Ця літня, огрядна, з подвійним підборіддям людина, як виявилось, була землеміром і астрономом. Моряки спочатку подумали, що це кухар. Через плече в японця висіла ціла гірлянда великих і малих начищених до блиску сковорідок… Він ніс їх наче рицарську зброю, поважно по-молодецьки. Під рукою він тримав невеликий самогонній апарат і запас «сировини» — сумку, наповнену рисом. З усього було видно, що гість полюбляє хмільне і неспроста тягає з собою цю новинку японської техніки — похідний апарат.
Найперше, що він заходився робити, коли покінчив з привітаннями, — почав встановлювати на вогнищі свій апарат. Гірлянду сковорідок він чомусь не зняв з плеча, і вони супроводили його рухи брязканням і дзеньканням…
Встановивши похідне «підприємство» і пустивши його в дію, гість повернувся до моряків, що сиділи на лаві в кутку коридора. Караульний квапливо постелив перед ним мату. Повільно опустившись на підлогу, бережно притримуючи сковорідки, гість кивнув Теске і попросив перекласти таке:
— Я, Мамія-Рінзо, астроном і землемір, знаменитий мандрівник і воїн, прийшов до вас, російські люди, твердо поклавши — вивчити вашу науку… Ви повинні пояснити мені, як ви описуєте береги і провадите астрономічні спостереження.
— Та коли ви астроном і землемір, — відповів йому Головнін, — то чого ми зможемо навчити вас, учену людину?
— О, звичайно, — погодився той не без важності. — Я справді астроном і землемір і, як учений, знаю дуже, дуже багато чого. До речі, ось і доказ, що я не кидаю слів на вітер… Зверніть увагу на ці інструменти…
З-під поли свого халата він витяг чималий кошіль, а з нього добув астролябію з компасом, мідний англійської роботи секстан, креслярські інструменти… Милуючись з свого багатства і немов крадькома позираючи з-під брів на моряків, Мамія-Рінзо спитав:
— Тепер вам ясно, з ким ви маєте справу?
— Ми вірили вам на слово, — зауважив Головнін. — Ці нескладні інструменти нам відомі…
Несподівано Мамія-Рінзо скипів:
— Як?! Нескладні
