Моряк з «Дианы» - Петро Федорович Северов

Їхати з Іркутська в Якутськ було багато легше, ніж восени цією ж дорогою. Сани часом заносило на слизьких полоях Лени; коні іноді потопали в сипких наметах снігу; каміння осипів тріскалося від морозу, і лунко розколювався крижаний покров могутньої ріки. Але знайомі станції мелькали одна за одною, і подорожньому радісно було вираховувати все менший час, що лишався до зустрічі з друзями в Охотську.

В горах за Якутськом після триденної хуртовини залягли глибокі сніги. Зникли всі стежки, і непрохідними стали перевали. Завмерла пошта. В юртах мисливців, цих людей тайги й тундри, Рікордові довго довелось шукати провідника. Кінець кінцем смілива людина знайшлась, і вони рушили далі верхи на оленях.

Дзвінким морозяним ранком з обвітреного кам’яного кряжа вони побачили перед собою скуте кригою Охотське море. Весь білий від паморозі, із зледенілими віями, вусами й бородою, якут-провідник сміявся:

— Не віриться… О, зовсім не віриться, що ми прийшли!..

… А за кілька годин, піднявшись на палубу рідної «Дианы», зворушений шумною радістю екіпажу, Рікорд повідомив:

— Не дозволили… Зі зброєю оступитися за товаришів нам не можна.

Йому здалось: одним невловним рухом усе де тісне коло відлинуло від нього, віддалилося.

— Але ми йдемо на Кунасірі, — сказав Рікорд. — А далі… Що буде далі, діло покаже!..

Може, й справді судно похитнулось? Від грюкоту підборів, від дружного крику воно, скуте кригою, похитнулось, мов на живій хвилі.

У Мацмаї, як і в Хакодате, тюрму для російських полонених японці збудували спеціально. Це був новий міцний будинок, споруджений з масивних брусів.

Мало що змінилося в умовах життя моряків: японський начальник у Мацмаї був вищого чину, ніж попередній, хакодатський; замок у нього багатший; слуг і секретарів більше; поводження ще чемніше, але вірьовочні петлі залишились ті самі.

Навіть запитання ставив він не нові: чи великий Петербург, і скільки в ньому військових казарм, і скільки в кожній казармі вікон…

Турбувало моряків мовчання Олексія. Кілька разів його викликали на допит окремо. Повертався він похмурий і зосереджений, не наважувався глянути Головніну в очі.

Тепер при ньому полонені більше мовчали, а як і розмовляли, то про щось незначне, а капітан, Мур та Хлєбников нерідко вставляли в свою мову англійські й французькі слова.

Що мучило Олексія в ці дні? Чи усвідомлював він свою провину перед товаришами? Наївну й страшну брехню про те, буцімто він — таємний російський розвідник, було придумано задовго до приходу «Дианы» в затоку Кунасірі. Він повинен був відразу ж розповісти капітанові про цю брехню. Ні, він крився, доки не зрозумів, що його секрет неминуче стане відомий. Потім він вимагав від Головніна, від Хлєбникова, від матросів, щоб вони підтвердили цю вигадку. Може, перекладаючи відповіді моряків, він підтверджував свої попередні показання?

Олексій незабаром зрозумів, чому його оточує мовчання, чому в уривчастих розмовах моряків стало так багато незнайомих слів.

Минули ще дні, і ця відірваність від інших стала для нього нестерпною. Якось повертаючись пізно ввечері з допиту, він відштовхнув плечем здивованого конвоїра і припав до грат, за якими сиділи на лавці Головнін, Мур і Хлєбников…

— Я більше не можу, капітане… Ти чуєш? Не можу!..

У тьмяному світлі паперового ліхтаря видно було тільки його зв’язані руки, які судорожно вп’ялися в перехрестя грат, та довгу скуйовджену бороду.

— Чому ви всі криєтесь від мене? Хіба я не син Росії?.. Ви ж не знаєте, що коли на Ітурупі японі взяли нас у полон, вони поділили нас на дві групи… Це в першій партії, тій, що лишилась на Ітурупі, наші люди вигадали, ніби нас послали росіяни… Я й мій батько були на Кунасірі. Ми відмовились від цієї вигадки. Тоді японі стали нас мучити і погрожували, що вб’ють… «Гаразд, — сказали ми, — нехай буде так, як ви кажете, тільки не мучте нас, а швидше вбийте…» Тепер ти розумієш, капітане, що не я придумав цю брехню? І хіба могли ми знати, що «Диана» близько від Кунасірі?..

— Чому ти злостишся на капітана? — вкрадливо спитав конвойний японець. — Я бачу, капітан казав на допиті неправду?..

— Ні, — промовив Олексій, випростуючись. — Капітан — чесна людина.

Японець насторожився:

— А ти?

— Я обдурював. Нехай мене скарають на смерть. Я повторював чужий обман тому, що боявся…

Він обернувся до Головніна:

— Тепер я не боюся смерті, капітане. Не боюся ні смерті, ні катування. Я не хочу, щоб і ви страждали через мене. Я теж росіянин, отже, ваш брат. Нехай проживу я на десять, на двадцять років менше, ніж міг би прожити, що це важить? Тільки братів я не поведу з собою в могилу. Сьогодні я розповів начальникові все, як було.

— Що відповів тобі начальник? не приховуючи хвилювання, спитав Головнін.

— Він сказав мені: «Дурна людина! Ти хочеш один умерти за всіх? Це вони тебе намовили». Ні, він сам обдурює мене, японі, це не дурість — умерти за правду.

— Спасибі, — тихо прошепотів Головнін, вражений і признанням, і рішучістю Олексія.:— Спасибі тобі, друже, що ти не відступився від товаришів. Ми зробимо все, щоб визволити й тебе…

Олексій голосно, надривно заплакав.

— Ти кажеш мені спасибі, капітане? Ти добрий, я знаю… Та я не заслужив цього слова… — Він з силою ударив себе в груди. — Ось де вона була, наша біда, у мені самому вона ховалась…

Хлєбников сказав йому суворо:

— Заспокойся. Ти ще зможеш добрі діла зробити.

Навіть губернатор, який умів за звичною усмішкою й пустим базіканням приховувати свої справжні почуття, вражений був поводженням Олексія, коли другого дня в присутності всієї групи моряків курілець повторив показання, дані ним напередодні.

— Я думав, —