Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону - Павло Євгенович Грицак

Багато з них давали нам адреси, як щасливцям…

1 листопада 1945 р. «нарядчик» вишукав по одному всіх 8 таборових «поляків» — сім нас і Тадзя, наказав збиратися, мовляв: «дамой паєдєтє». Того самого дня рушили ми в нове незнане.

Під одною стріхою

Було нас, як сказано, вісьмох. Четверо з нас належало до таборової обслуги, що відразу можна було пізнати: були ми вдягнені, як на табір, добре: ватовані штани, фуфайки, куртки, плащі, а найважніше — добрі черевики. Не диво: я крутився весь час при санчастині, діставав 75 карб. місячно. Часом міг продати свій хліб, а часом якийсь начальничок з магазину, для збереження добрих стосунків з санчастиною вимінював мені подерте білля на нібито ціле, чи звичайні штани на ватовані. Черевики мав я добрі. Свої шкраби я виміняв спершу в одного німця, який помер; хоч сталося це без його відома, бо було йому й так все одно. Коли вони подерлися, я виміняв їх ще раз у якогось латиша, так що зими не дуже боявся. Крім цього я мав в торбі 2 пари білля, кусень хліба, та обов'язковий «котєлок». Мав і 100 рублів. Коротко кажучи, я виходив з табору багатий — і був доброї думки.

Другий з черги був Логаза. Молодий, дуже бувалий чоловік, що був дослівно всім і всюди, між іншим, і моряком і фільмовим артистом. Не диво, що ця людина зуміла вибратися з шахти; доля була йому ласкава і він пішов до кухні на старшого робітника. Велося йому там настільки добре, що мав що їсти, а свій хліб міг продати. Фізично, властиво, не працював, лиш пильнував робітників, завербованих з голодних шахтарів, та засипав продукти у котел.

Тадзьо Салек мав, прекрасну функцію в таборі: він, бувши хворим на серце, став хліборізом. Це значить, що він, з одним лиш помічником, мав нарізати і наважити хліба для всього табору. Праця була важка, але дохідна, бо пекарня була тут же і спритний міг робити різні махінації. Він їх і робив.

Мединський, жвавий купець текстильної ділянки, влаштувався малярем. Ввесь табір мусів бути щороку білений, а ввесь рік це білення тут і там треба було поправляти, аж до наступної «побєлкі». Так то роботи вистачало на круглий рік. І він був не без гроша, бо й ця праця була оплачувана, а купецька жилка теж допомагала якось добути гроші в таборі. Чотири наші товариші, що ще осталися були спокійні, не дуже рухливі сільські хлопці, що по таборовому морі плавати не вміли та й не хотіли. Не дуже були раді, що їдуть до Польщі, тим більше, що вже мали вістки з дому, що їх родину переселено до Галичини.

Але надія на волю була очевидна та остаточно вплинула на їхнє рішення. Всі, окрім мене, мали якусь десь точку опору: Мединський у Кракові, Логаза у Криниці, хлопці — в Галичині. Але я з родиною ще жадного контакту тоді не нав'язав, і їхав таки в незнане. Та це мене не дуже турбувало, бо всі ми були в майже такому самому становищі: головне — вирватися звідси, а там якось буде…

Ішли ми понурою підмосковською околицею. Було зимно, часом перепадав дощ. Минали ми якісь сумні села, якісь містечка, що нагадували собою знані з кіна оселі золотокопів з якоїсь Каліфорнії, але не були такі барвисті. Для населення ми не були жадною сенсацією. Вони дивилися на нас тупо і байдуже; не диво, бо дійсно місцевих тут не було й половини. А решта — це такі ж «вихованки» таборів, як і ми…

Марш тривав довго і конвой погано кляв. Він сам не знав, куди нас веде, знав лиш, що то має бути табір Но. 17. Вже стемніло, а ми все ще йшли. Нарешті на якійсь шахті ми докладно розпитували куди нам іти, і нарешті, цілком помучені, стали перед якимсь табором, чи радше огорожею із знаного кільчастого дроту, на рогах з будками, де дрімали «часові», і з лямпочками, що розсівали жовте світло, унеможливлювали втечу з табору.

Наш конвоїр загрюкав у браму. Була вже 10 година. З «окошка» глянуло неголене, заспане лице типу «рожа просіт кирпіча». «Кто, зачем, откуда» — рявкнув голос. «Давайтє, прінімайтє людєй» — відгаркнув наш конвоїр. «Восєм поляков с 8 лаґотдєлєнія прівьол». «Давай» — погодилося заспане лице, і ми ввійшли через вузькі ворота до табору.

Вартовий підстаршина, що все сидить у будці, званій «прохадная», гукнув на якогось конвоїра: «Васька, позові нарядчіка, начальніка корпуса, і єщо когонєбудь, пусть торопятся, зємляки ждуть». Ми переглянулися. Які й кому ми земляки? За кілька хвилин вернувся Васька з трьома людьми, якимись іншими ніж ці, яких ми бачили досі. В світлі слабої лямпи пізнати було немосковські фізіономії. Всі вони були в чоботах, один у цивільному плащі, щопам'ятав кращі часи, один мав окуляри і на диво, рогатівку.

«Честь родаци», — сказав чоловік у рогатівці. «Сконд єстесьцє»? «Ілє вас?» Я стояв за плечима Салека, що був вищий від мене на голову, а два рази грубший, так що обов'язок відповідати впав на нього. І добре, бо я, попри схвильовання, не був певний чи зумів би склеїти відповідь по-польськи. Почалися питання і відповіді. З нашої сторони говорив Тадзьо та два старші панове, Логаза і Мединський. Я і решта мовчали.

Вже з поляками ми вийшли з «проходної» та попрямували до бараку, де як казав цей в окулярах капітан, мали замешкати. Розмова не клеїлася. Бо Тадзьо був, одинокий з нас, дійсно розчарований, а ми попросту не знали на яку ногу ступити. Поляки здивовано переглядалися. Їм, мабуть, ніколи не приходилося зустрічати таких мовчазних земляків…

Кімнати в нашому бараку були невеликі. Ця, куди нас привели, мала лише голі причі, без лямпочки й сінників. Людей тут не було. Були за це блощиці, але ж це не новина. Коли замкнулися двері за нашими новими господарями, ми, стуливши голови до купи, почали радитися, що нам робити. Тадзьо, з яким ми говорили по-російськи, радив: «Нє буйцесєн, повєдзьцє, жесьцє поляци, я нікому ніц нє повєм. Може якось сєн достанєцє до Польскі, завше бендзє лєпєй». Ми обговорювали справу з різних сторін, але бачили, що іншої розв'язки нема. Як, одначе, нам, свідомим українцям, нагло перевертатися в поляків?

Але неприємність нас минула. Минула так, що поляки уважали нас всіх а пріорі за своїх. Були це люди назагал поважні, статечні, негрізні ще й тому, що походили, за маленькими виїмками,