Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

– Ні, хлопче… Тутечки нам і лабець… Кришка нам у цій ямі…

Дашковський, лежачи горілиць, перев’язував поранену руку й усміхнувся:

– Так, уже й «кришка»? А наші хіба не прийдуть?

– Поки прийдуть – ми десять разів встигнемо здохнути.

– А ніг хіба немає?

Мовчанка.

На вулиці багно, калюжі. Висне нудний вечір. Пливуть незграбно-фантастичними табунами величезні, сірі хмари.

Тоскно.

Тоскно.

Тоскно.

На вокзалі – метушня, брязкіт, свистки паровозів, лайка, іржання коней.

Ешелон за ешелоном ідуть на північ поїзди… Ідуть донці, кубанці, терці, їдуть калмицькі й чеченські орди – туди, на Москву, на Москву, де напружуючи усі сили, відбивається напівзруйноване, червоне військо.

І далі, ще далі – у Сибіру, на Уралі триває жорстока боротьба.

І ось тут, на невеличкій станції, у пакгавзі кілька тисяч людей, завмираючи чекають: хто переможе?

І коли переможуть свої – знову воля, прекрасна, велика воля. А якщо…

Ніби крізь сито пропущений, падає на землю холодний, дрібний дощ.

Осінній дощ.

Що буде? Що буде далі?

– Ноги маємо… – говорить Стьопка, – та, на жаль, трохи поганенькі ноги… Почекаємо поки відпочинуть…

Почекаємо.

Кожного дня до нашого приміщення заходила сестра Віра. Була вона з полонених і, як фахівець, правила за сестру у медичному відділі при штабі Н-ського добровільницького корпусу.

Пам’ятаю: худорлява, бліда, ходила тихою ходою, довго сиділа, певніш простоювала навпочіпки біля тяжкохворих. І на обличчі її лежала печать муки, якоїсь надлюдсько важкої безпорадності…

Полонені її дуже любили, особливо після такого вчинку: сестра Віра якраз обходила хворих. У кутку самотній, обшарпаний лежав полонений Зощенко. Вже другий день, як він заслаб на тиф.

Прийшли брати полонених на роботу. На чолі конвою був хорунжий Зотов, завжди п’яна, пиката, з волячою шиєю людина. Величезна людина. Така, що дивлячись на неї, думалось: «для чого це так пожартувала природа? Обтягти це кремезне, міцне тіло офіцерським мундиром, замість того, щоб поставити його вергати каміння, крутити приводи, тягати багатопудові вантажі?..».

Підійшли конвоїри до Зощенка.

– Цей… – коротко тикнув пальцем Зотов і пішов був далі. Але полонений не підводився.

Розпалений спекою, він лише встромив у стелю блискуче провалля очей і, намагаючись щось сказати, ворочав пересохлим язиком.

– Ну, живо, – підштовхнув його прикладом старий козак-конвоїр. Зощенко, навіть, не ворухнувся від стусана. – Не хоче, падло, – злісно крикнув козак.

Зотов круто повернувся. Товаряче обличчя йому налилось кров’ю, у руці швидко й погрозливо закрутилась козацька «куцка» – нагай з олив’яним грузенем.

– Что-о-о? – заревів він. – Кто не хочєт? Кто?

«Куцка» підвелась ще вище. Ще хвилина і зміюкою уп’ялась би вона у тіло хворого, але коло Зотова опинилась сестра Віра, бліда, тремтіла вся схвильована. Гнівно скрикнула:

– Не смійте! Не смійте! Він – хворий…

– Вон!!! – люто шарпнув її Зотов. – Сама із такіх же.

– Не смійте… – не випускала офіцерової руки сестра, – я скаржитимусь. Я корпусному лікареві скаржитимусь… навіть дикуни милують хворих… а ви… ви…

Зотов устромив пильний, повний ненависті погляд у сестру, з хвилину повагався і потому просто в обличчя їй просичав:

– С-сволоч… повія червона.

Круто повернувся. Вийшов.

Тоді сестра впала головою на ліжко, плечі її затремтіли і я почув, як крізь ридання, вона шепотіла:

– Боже мій… боже мій… як важко. Як важко це все…

Коли сестра пішла, ми довго сиділи мовчки.

Потім Стьопка сказав:

– Гарна людина… і душа в неї інтеліґенська, у роді висока душа і уся за нашого брата стоїть.

Корнієнко глибоко затягся цигаркою.