Невідоме Розстріляне Відродження - Павло Коломієць

Пісню нову моторову Рознесуть аеро-птахи. Буду слухать спів мотору Міці повен дзвінкий говір Його подих – заклик вгору! В голубі простори. Кроки вгору, швидко рейси Звідти відгуки далекі Чуть; пропелер хмари сверлить Проклала авіа-рейки. Раптом… ніби ким підбитий Пада, шуляком донизу… Закрутивсь у вихрі вітру Слідом стьожка диму сиза. У тривозі б’ється серце Думка гостра і в’юнка Що, як зломить вітер в герці! Тонкі крила літака. А над містом – мертве коло Ось впаде і смерть… Та ні! І пропелер знов говорить Семафорить в голубінь! Лев Скрипник

Народився 1903 року на станції Ясинуватій на Донеччині. З одинадцяти років працював на шахті, в порту, на залізниці. У шістнадцять років пішов добровольцем до Червоної армії, був ад’ютантом комуністичного батальйону.

Після тяжкого поранення жив у Харкові і працював на хімічній фабриці, пізніше знову на шахті. Разом з тим вів авантурницьке життя, мав зв’язки зі злочинним світом, багато мандрував, не раз потрапляв до в’язниці.

Друкуватися Скрипник почав з 1922 року. Окремими виданнями вийшли книги оповідань і повістей: «Вибух» (1928), «Двісті п’ятдесят перша верства» (1929), «Будинок примусових праць», «За все», «Маленька степова рудня», «Немає праці», «Шурка-Сконар» (1930), «Кортояк», «Смертна камера», «Таке життя» (1931), «БУПР» (1932).

Помер у психоневрологічній лікарні в Полтаві у 1939 році.

Полон
І

…Пам’ятаю: кулемет виплюнув останню кулю й гарячий, блискучий, раптом змовк. Коло мене лежав комроти з розкраяним «дум-дум» черепом. Його мозок оббризкав мені обличчя, шматочок мозку прилип до вух, мене занудило, я увесь здригувався від гидливості, але вже вистрілявши усі набої, не міг відірвати рук від держална кулемета, ніби вріс до моторошної машини інженера Максіма. І лише коли чийсь дикий, повний розпачу, голос вигукнув:

– Спасайся, хто може, – я зрозумів, що усе вже скінчилося, що славетний Богучарський полк закінчує своє існування і невеличка юрба людей зі спорожнілими набійницями, – рештка від 2000 молодих, сміливих бійців гине.

Тоді я висмикнув кулеметний замок, закинув його. І задубілий, байдужий, навіть не звертаючи уваги на посвист куль, на гарматні вибухи, – пішов геть.

Під березою сидів начальник кулеметного загону. Обличчя йому було скривавлене і праве око моталося на тонісінькому нерві, а рука в судорогах тиснула наган.

– Ось і все… – кам’яно говорив він невідомо кому, – ось і все…

Загибіль.

Я кинувся був до нього, хотів видерти нагана, але майже біля мене щось вибухло, щось підкинуло мене в повітря, шваркнуло об землю. Зразу закрутилося усе перед очима і в голові задзвеніло: «От і все… усе… загибіль…»

Потому все затихло, істота розтанула в мороці…

…Коли розтулив очи – була ніч.