Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець

Так, ми всі потребуємо катарсису. Ми потребуємо чистої річкової води, яка винесе геть нагромаджувані десятиліттями кізяки. А наші ріки просякнуті радіацією і брудом не менше за самі стайні. Ми задихаємося від мовного, ментального й аморального смороду, ми гинемо через відсутність чистоти й новизни, юного модерну, — а нам пропонують безплідні конструкції, головоломки й шаради, і ні до кого озватися людським словом, і нема від кого почути його.

А на додачу ще й матеріальна скрута. Хоча вона теж належить до знаків-орієнтирів, які вказують на ситуацію, в якій ми опинилися. Сім років тому я розпочав свідомі пошуки власного стилю і самобутнього способу життя, зачувши небезпеку пустого цвіту. Сім років поспіль я кружляю навпомацки, раз-по-раз повертаючись на одне й те саме місце, — сам. А треба добірного грона, треба аргонавтів…

І знову — черговий приступ хронічного безгрошів'я. Закінчилася картопля, яку місяць тому передали з Бахмача, немає жодної крупи, немає грошей навіть на хліб, сигарети і проїзд. Учора виручив Чубай — позичив п'ять доларів, і я купив чаю, п'ять коробок «Прими», два батони і зубну пасту. Решту віддав Галі, і вона купила сьогодні кілограм цукру і кілограм борошна, збирається пекти якісь тістечка, бідолаха. Не уявляю, що нам робити і як жити далі; минулої ночі не спав аж до ранку, шукаючи виходу з ідіотської ситуації. Вихід наразі може бути один: знайти роботу. Але, знову ж таки: де її шукати? І що я вмію робити? Це або якась некваліфікована праця на зразок сторожування та двірництва, або «заробляння пером»… Пером, тим більше таким, як у мене, багато не заробиш. Мимоволі знову починаєш покладати всі надії на чудо, на несподівану допомогу ззовні, на непередбачуваний хід подій, — тобто на те, на що вже сотні разів давав собі слово не покладатися.

Млява думка знову потрапляє до звичної колії: не вмію, не знаю, не можу… Хоча хто-хто, а ти прекрасно знаєш, що подібні настрої і переконання є вірними супутниками теоретичних, абстрактних розумувань над пошуками виходу. Виходу не шукають за письмовим столом, подумки і уявно; все це безпредметне базікання. Вихід шукають — і майже завжди знаходять, якщо роблять це постійно і наполегливо, — встаючи з-за столу, виходячи у світ, зачіпаючись за щось одне. А вже воно, оте одне, потягне і витягне за собою ланцюг непередбачених нагод, сприятливих пригод тощо.

Все лихо в тому, що його немає, отого одного. А тинятися холодним, байдужим містом з однією лиш надією у кишені теж не є пошуками виходу.

Ну й так далі. Де нидіння того, хто «нидіє в камінній летарґії», ніколи не знає краю.

А проте, ти знаєш Край. І твій Край знає тебе і пам'ятає про тебе. І тільки він один може врятувати тебе — і врятує, попри всю абсурдність таких сподівань з погляду загальнолюдського здорового глузду. Здоровий глузд — складова цього світу. А ми не від світу цього, любі брати мої цвіркуни і сестри нічні нетлі. Але, не дивлячись на те, що ми не від світу цього, саме у цьому світі ми повинні вижити і виконати своє призначення. Це призначення, до якого ми покликані, — вороже світові, і він зробить усе від нього залежне, щоб перешкодити нам, щоб вибити землю з-під ніг і зламати нас. Він позбавить нас грошей на хліб насущний для нас і для наших дітей; він глумитиметься над нашим бідним вбранням, над нашими знищеними тілами, над нашими порожніми хатами, в яких ніколи не було жодного багатства, окрім книжок.

Але ми — діти Бога свого, діти свого Краю; і ми не втратимо своєї шляхетности, вищости своєї і нікомуненалежности у цьому світі. Наш Край допоможе нам витримати цю навалу, цю безперервну облогу Міста Божого на землі. І наш Батько Небесний врятує нас. І нехай буде воля Твоя.

Сонячний холодний день, голоси дружини й доньки на кухні, неминучі чай і сигарета, щоденникове письмо. Потай від самого себе очікуєш просвітлення, бодай повернення того дивного стану, коли пишеш — і приходиш у свою норму, у свою міру, коли письмо лікує і відпружує безліч непомітних затиснутостей у тілі, а відтак — і в свідомості. А згодом, коли добре розписуєшся, починається містика письма, починається його лет і невимушеність, і вишуканість — незумисна, природна вишуканість. І тоді речення вже не нанизуються одне за одним, як намистини, а тчуться, утворюючи цілісний текст, органічну єдність живого організму. І ти відчуваєш, що це не ілюзія, — створення живого, і що саме в оцьому створенні криється сенс і таємниче виправдання твого буття; ти прилучаєшся до буття, створюючи живі тексти, стаєш причетним, повертаєш забуту, знехтувану, занехаяну гідність, відновлюєш — відмолоджуєш! — воскрешаєш, Анастасіє, — втрачену було годність, буттєву придатність. Ти лікар, який сам зцілює себе. Ти не можеш зцілити цього зруйнованого тіла, але ти можеш створити за образом та подобою своєю текст, який буде новим твоїм тілом, гнучким і пружним, радісним, юним, буттєвим, гожим, годящим…

Цей текст — паліатив тебе фізичного і зримого, мовчазний двійник, містичне дзеркало, у якому, проте, той, хто читатиме, побачить і почує не себе, а тебе — сьогоднішнього, вічного. Хоч би про що ти писав і хоч би що ти замовчував, ти не зумієш замовчати одного непереможного факту: факту своєї реальної присутности в цьому березневому світі, у цьому чужому місті, бо кожне зриме місто, civitas terrena, є чужим для тебе, і ти будеш чужинцем у ньому доти, — слід підкреслити це, — доки не перетвориш його у «серці незримім» на civitas Dei, доки себе не перетвориш із земного Адама, доторкнутого тліном, на юного сина Божого, бо, що також характерно, дітьми Божими не тільки народжуються, але й стають, саме цим ставанням, або становленням, потверджуючи, доводячи свою небесну приналежність, земну свою окремішність, — саме ось такою, а не іншою спрямованістю цього становлення і серця цього. «Бо де скарб ваш, там буде і серце ваше».

І тільки тоді прийдуть до тебе справжні брати твої і сестри, і тільки тоді ти