Дороги, які нас вибирають - Юрій Михайлович Мушкетик
Тихо розплювавшись з колишніми друзями, Б. Олійник швидко завів корисних друзів та покровителів у вищих ешелонах, серед міністрів, завідувачів відділів ЦК компартії та ін. Пам’ятаю як на радянські свята до пам’ятника Леніну, обеліску Слави сходилися на покладання квітів високі чини і як Борис Ілліч з багатьма з них перечоломкувався, саме перечоломкувався, поважно, урочисто – «на нашому святі». Його цінували: талановитий поет, який і в поезії тримається партійної лінії, «вірний ленінець», «з народу», син загиблого, «свой парень». Цього іміджу Б. Олійник дотримувався скрізь, в поезії зокрема: вірші про матір, «сиву ластівку», яка працює в колгоспі, про батька-воїна, рідний комсомол. Його друзями стають Врублевський і Москаленко, помічники Щербицького. Ось така картина: тоді відбувалися партійні з’їзди та пленуми, а також наради активу. Якщо на з’їздах і пленумах перша особа – перший секретар ЦК – робив доповідь на початку, то на нарадах активу – у кінці, підсумовував.
…Усталено, трохи сонно плететься нарада. Слово надається Борису Олійнику. І враз дрімки одлітають з усіх очей. Олійник починає сміливо, беззастережно критикувати багатьох керівників міністерств, галузей… «Подивіться, як у нас забудована площа Перемоги. Наляпали млинців». «А наше міністерство сільського господарства. Понасипало Еверести міндобрив по станціях, які розмивають дощі». Багато хто в залі пригинає голови, переглядаються, що це собі дозволяє Олійник, що він собі думає, яких ворогів наживає. У кінці Щербицький підсумовує, власне, одного Олійника: «Здєсь Боріс Олєйнік уже говоріл о застройкє площаді Побєди. Ho так застраіваєтся увєсь Кієв…» «Здєсь Боріс Олєйник уже говоріл о бєсхозяйственності міністерстєрства сєльского хозяйства в отношеніі мінєральних удобрєній. Ho скажем ширє. Будєм гнать». І так разів десять. І всі поглядають на Олійника – оце провидець, оце голова. І ніхто не знає, що заключне слово Щербицького готувала група під керівництвом Москаленка, і Олійник прочитав його за кілька днів до початку наради. (Здогадується, знає про це П. Загребельний, ворог Олійника, у того є свої люди в ЦК, й Москаленка, причепившись до якихось дрібниць по сплаті членських партійних внесків, виганяють з ЦК.)
Пам’ятаю й перші потуги Б. Олійника по дорозі до серця Горбачова. Зайшов я якось у справі до тодішнього завідувача відділу культури Бориса Іваненка, земляка, чернігівця, а той мене й запитує: «Не знаєте, чого це Борис Олійник так запопадливо випрохує собі місце голови оцього вошивого фонду культури? Йому світить крісло міністра, а він учепився за цей нікчемний фонд». «Звідки я можу знати». За кілька днів знову заходжу до Іваненка. А той, побачивши мене, згадав попередню розмову й обома руками ляпає себе по лисині: «Дурний я дурний». «Чого?» «Та ж керівником союзного фонду буде Раїса Горбачова, а Борис, як з найбільшої республіки, заступником». Так, потім Б. Олійник засідав з Раїсою у Фонді в Москві, приймав її на Україні, увійшов у їхню сім’ю, а через неї і у високі структури. Гомоніли, що вже йому світить місце секретаря ЦК КПРС, так, мабуть, і було б, але завалився Горбачов, а з ним і Олійник. Горбачову Олійник відплатив сповна брошурою «Князь тьми». І ще один спомин. Іде дев’ятнадцята партконференція в Москві. Виступити там – суперпочесно й корисно для кар’єри, та й для діла. Ще за день до початку конференції сотні людей записалися на виступи, у фойє ходять знайомі мені письменники Кугульдінов, Бондарєв, хвилюються – чи нададуть їм слово. У другій перерві зустрічаю Б. Олійника з папірцем у руках, запитую, що це він несе, каже – записку з проханням записати на слово. «А не пізно?» «Для мене – ні».
Потім бачу його біля президії – розмовляє з Вороновим, завідувачем відділу культури ЦК КПРС. Воронов грішив віршами, дві його книженції переклав українською мовою Б. Олійник і видав у Києві. Олійник отримав слово. Знову ж говорив гостро, гостріше за Горбачова, по напрямах, які вказав той.
Зумів Б. Олійник увійти в довіру до В. Щербицького, незважаючи на те, що вхожим до Щербицького і садовленим за його обідній стіл був П. Загребельний, суперник і неприятель Б. Олійника. Гадаю, він не мовчав за тим столом. Поміж них точилася справжня війна. Додали жару деякі дурні, зокрема з ЦК ЛКСМУ, які казали: от яка багата на кадри нині Спілка, щойно обрали на голову Загребельного, а вже є йому заміна – Б. Олійник. Спочатку Загребельний тільки перекривляв Олійника на секретаріатах, пригадував не вельми вдалу строфу з його вірша, а одного разу, було це в Ірпінському будинку творчості, переступив межу замінованого поля. Деякі літератори запровадили там своєрідні вечірки. Смажили на скороварних сковорідках куплене на базарі м’ясо, готували закуски, напої. Таку вечірку спорудила й Раїса Іванченко. І там поміж двома чарками зайшла мова про Бориса Олійника.
П. Загребельний, походжаючи по кімнаті, висловив приблизно таку сентенцію: а що Олійник, яблучко од яблуньки… Його батько в тридцять сьомому пересадив пів району. Хтось доніс Олійнику, той по одинцю викликав усіх учасників вечірки до парткому, й просвітив усіх рентгеном для себе назавжди, дехто розповів усе й ганив Загребельного, а хтось казав, що, мовляв, не чув нічого, виходив кудись чи саме пив. Треба зауважити, що Б. Олійник не прощав ніколи нічого своїм недоброзичливцям, незичливцям, навіть просто підозріло-нейтральним людям. Ось ви стоїте, по-приятельськи розмовляєте з Олійниковим недоброзичливцем, може ще й смієтеся (розповідаєте анекдот), проходить Борис, з-під напівприплющених повік чиркнув по вас очима, і вже в лакунах його душі вам не буде місця довіку. Він не пустить вас не те що в якесь партійне бюро, правління Спілки, а навіть у лічильну комісію. Він не заперечить проти вас при наданні квартири, якоїсь допомоги, навіть посприяє, але посадові дороги вам закриті.
Наступного дня Б. Олійник переповідає мені в Спілці сцену в Ірпені. Я також обурююся, кажу: Борисе Іллічу, ходімо зараз до Загребельного, він на роботі. А зачєм? – в іронічній прижмурі відповідає Олійник. Скажете йому те, що маєте сказати, або й… наб’єте морду. Я обіцяю по змозі тримати його. А зачєм? І далі кидає відому ленінську фразу: ми пойдьом по другому путі.
І він пішов тим шляхом: послідовно, невтомно, нещадно. Спочатку розроблялася версія пущеної кимсь чутки – Загребельний
