Жидівська національна автономія в Україні 1917-1920 - Соломон Ізраїльович Гольдельман

які давали напрям політиці Денікіна, не давало жодної надії на таке порозуміння. Вони й чути не хотіли про будь-яку українську державність. При взаємовідношенні військових сил обох таборів у той час не залишалося українцям іншого шляху, як знову відійти на Захід, у напрямі на той самий Кам’янецький трикутник. Відступати доводилося під натиском денікінців, які дійшли до самого Проскурова. Стан української армії щодо збройного постачання й харчування був катастрофічний. Не ліпший був стан санітарний. Пошесть тифу робила жахливе спустошення в лавах армії. Не було ні ліків, ні лікарів. На залізничних двірцях на тому «хресному шляху» Української Армії лежали покотом тисячі хворих і вмираючих українських вояків, і не було кому за них подбати.[68]

І все ж Українська Армія відступала в порядку, принаймні щодо її ставлення до жидівської людности, на яку тепер накинулася «чорна сотня» денікінців з такою жорстокістю й садизмом, до яких ніколи не дійшли найкращі погромні «фахівці».

І сталася тепер, мабуть, найтрагічніша подія всієї української революції. Притиснуте до західнього муру, де на Збручі стояв польський ворог, і маючи зі Сходу натиск денікінців, військове командування Української Галицької Армії підписало капітуляцію у війні проти Денікіна. То був вияв розпачу в надмірно тяжкій ситуації. Цим скінчилося політичне існування Західньої области УНР, а разом з тим Директорія втратила шанси на успішне продовження збройної боротьби власними силами.

Стоячи перед небезпекою повної катастрофи і вважаючи згоду з поляками за «менше зло» порівняно з полоном у «білих» чи «червоних» росіян, уряд Директорії, дав згоду, щоб польське військо з західнього берега Збруча зайняло терен, який залишала Наддніпрянська армія. Члени українського уряду, вищі урядовці й рештки армії не пішли до Польщі, але перейшли в запілля армії Денікіна, а пізніше Червоної армії для партизанської війни. З ними пішов також жидівський міністер Красний. Так почався той славетний «Зимовий похід» Української Армії, який вписав незабутню сторінку у збройну боротьбу українського народу за власну державність. Міністер Красний попав тоді у полон до більшовиків, коли зробив спробу побувати у своєму рідному місті Бердичеві. Але більшовики його швидко випустили і він пізніше знову приєднався до українського табору.

Поки Армія УНР вела партизанську війну, українська делегація у Варшаві підписала відомий договір 22 квітня 1920 року з польським урядом. Наслідком цієї угоди був спільний польсько-українських похід на Україну. Наступ був спочатку досить успішний, був навіть взятий на короткий час Київ. Уряд УНР тим часом влаштувався у Вінниці, яка знову, але вже в останній раз, стала тимчасовою столицею України.

Про цю коротку добу відновленої української влади на значній території по правому боці Дніпра пише цитований нами жидівський діяч, що «вінницьке жидівське населення зустріло тепло жидівське міністерство і допомогло йому улаштуватися якнайкраще. Також сіоністи, саме «Цеїре-Ціон», наблизилися до нього. Суспільне жидівське життя значно пожвавилося. Жидівська громада відновила свою діяльність. До Вінниці почали прибувати численні делеґації».[69]

Незабаром польська армія і українські дивізії під новим натиском більшовиків були змушені відступити на Захід. І поскільки українська влада спиралася на військову поміч поляків, то уряд УНР залишив Вінницю, потім Проскурів, далі Кам’янець і нарешті опинився в Польщі. Тим чином українсько-польська квітнева угода втратила всяку вартість, і поляки замирилися з Москвою за відомим Ризьким договором. Більшовики опанували всю Україну, крім Галичини, частини Волині й Холмщини, які дісталися Польщі.

Один опізод у цій боротьбі Української Армії описує Ґумінер у своїй книзі: «Червоноармійці залишили Кам’янець. Це було у вересні 1920 р. Місцеве міщанське населення як жидівське, так і нежидівське ставилося на цей раз дуже вороже до більшовиків. І коли за кілька днів, по відступі більшовиків, появилися під містом українці, то вони вже не виказали жодного страху. Навпаки, усі вийшли на вулицю, жидівська громада вітала українські частини, представник «Цеїре-Ціон» виголосив привітальну промову. Не було жодних насильств; з провінції приходять заспокоюючі відомості; настрій скрізь урочистий. За кілька тижнів до Кам’янця прибув український уряд. Але якраз тоді почався наступ більшовицьких сил, і та коротка передишка нагло обірвалася». Відступ Армії УНР на Захід відбувся в середині листопада 1920 року.

Ліквідація.

Відходячи у листопаді 1920 р. в останній раз із Кам’янця, українці залишили жидівське населення у тяжко пригнобленому стані, оповідав Ґумінер. У жидівського населення не залишалося більше жодних ілюзій про те, що їх чекає з остаточним закріпленням совєтської влади. Жиди добре це знали з досвіду попередніх більшовицьких окупацій. «Вже самий характер вступу більшовиків до міста, пише Ґумінер, не віщував нічого доброго. Було чути також протижидівські вигуки. Вже в першу ніч було розграбовано багато будинків. Почали сипатися розпорядження про реєстрацію товарів, ремісничого знаряддя, музичних інструментів, меблів. А потім накази про передачу реєстрованого та всіх інших речей совєтським установам. Становище широких жидівських мас стало дуже тяжким. Відразу зникли майже всі жидівські джерела існування. 500–600 дрібних крамарів залишилося без нічого. Ремісники — без праці. Жидівські робітники, що працювали в цих ремісників як підручні — раптом стали безробітними. Інтелігенція, як лікарі, адвокати, інженери, вчителі — були мобілізовані. Ось в яких умовах мало жити жидівське населення. З дня на день ставало все гірше. Жиди почали масово тікати за кордон. Тікали всі: малий купець, крамар, ремісник, робітник, вчитель, адвокат, лікар, інженер. Тікали люди різних поглядів, навіть комуністи. Тікали до Галичини й Бесарабії. Нервове напруження було страшне: вистачало найменшої причини, щоб людина залишила все своє майно і в паніці залишала за собою ті 18–30 верст, що відділяли Україну від зовнішнього світу».[70]

ПІДСУМОК

Жидівська національна автономія промайнула на обрію жидівського життя, як блискуча комета. Засвітила на жидівському небі й зникла без сліду. Комета зникла, й від напруженої творчої праці демократичної жидівської суспільности протягом чотирьох років революції не залишилося нічого, хібащо туманні спогади про щось світле, що потонуло в темному страху й стражданні, спогади, що збереглися в народній пам’яті від погромної доби, котра у парадоксальному збігу обставин зійшлася з будівлею автономного національного