Україна-Європа - Лада Лузіна

– Товар був! – кипів від люті рудий. – Шоб я здох. Чуєте запах?

– Да-а, був… Був, та загув… Дезодоранти, мать його.

– А по-моєму, мило, – засумнівався рудий.

– Пердило! – буркнув, випростовуючись, капітан. – Коли вони виходили – ви не бачили, коли товар зник – тоже не бачили! Та на хріна мені така робота?

Він повернувся і, втягнувши голову у плечі, посунув у відділок.

– Нічого, – прохрипів рудий, – ми ще вас підловимо.

Коля тільки хруснув пальцями і виплюнув недопалок. Коли вони відійшли, Тенгіз затраснув дверцята і сказав:

– А міг ключик і не підійти.

– Який ключик?

– Ось цей. Універсальний. Гарантія – п'ятдесят на п'ятдесят.

Тут тільки до мене почало доходити, яку аферу прокрутив Тенгіз. Це була не наша машина, а така ж «Волга». Ніколи не відзначаючись уважністю, я і цього разу не помітив особливих відмінностей, кинулися вони в очі щойно.

– Ну, ти даєш! – вжахнувся я. – А якби ключик підвів?

– Навіть не хочу думати. П'ятдесят на п'ятдесят.

– А якби подібної «Волги» не виявилося?

– Ха! Я ж її відразу помітив, коли ми авто ставили на стоянку. Ще подумав – ти диви! Копія! Ну, а в ментярні у нас усе одно іншого виходу не було. Та не гаймо часу. Треба вшиватися звідси. Вони можуть вернутися, – я товар так не лишу.

– А як же дівчата?

– От чорт! Може, ти їх привезеш до мене? Візьми ось гроші, купите кіру і валіть до мене.

9

Ресторан вирував у танці. Дівчата сиділи за столом. Але не самі, а з якимось жевжиком. При моїй появі він покинув їх і пересів за сусідній столик до таких самих дебілів, як і сам.

– Скільки заробили за цей час?

– Перестань ці свої жарти? – відмахнулася Наталя. – А де грузин?

– Чекає нас. Вдома. Він мусив негайно поїхати, хтось там йому повинен телефонувати. Чекає нас у себе.

– І ти думаєш, ми поїдемо до нього? За кого ти нас маєш?

– Зозулько, – погладив я її по волоссі, – мені вже ти можеш клюски на вуха не вішати.

– Ви що, знали одне одного? – спитала Іра.

– Львів – велике село. Тут усі всіх знають. А ми так – тільки з видження. – Наталя зміряла мене зневажливим поглядом і цвиркнула: – Та чого там з видження? Приставав колись у трамваї.

Я розсміявся і, пригорнувши Ірчика, сказав:

– Ну що, допиваєм шампанюру – і гайда?

– А це недалеко? – несміливо поцікавилась Іра.

– На таксі десять хвилин.

– А мене вже навіть не питають, – буркнула Наталя.

– Я розцінив твоє мовчання як згоду.

– Сумніваюся, чи я ще колись у житті зустріну більшого негідника за тебе.

– Ви щось від мене приховуєте, – занервувала Іра. – Що він тобі зробив?

– Справді, що? – стенув я плечима. – 3 дитиною не кидав, гаманця не крав.

– Ні, я бачу, щось між вами було, – Іра аж розчервонілася від хвилювання.

– Та не було, – пригорнув я її знову, – вона мене просто сплутала з одним «югом».

– З яким «югом»?

– Та мудаком. Але я з ним нічого спільного не маю. Наталю, не дуйся. Я буду намагатися тобі його не нагадувати.

Я розрахувався з офіціянтом, і ми вже було рушили, але тут підбіг до нас той самий жевжик, котрий сидів у них за столом.

– Дівчатка! Ви що, вже йдете? А можна з вами?

– Ні, ми зайняті.

– Чувак, – сказав він мені, – відпусти дівчаток.

– Знаєш, це дуже дорогі дівчата.

Ми з жевжиком відстали на кілька кроків, і я спитав:

– А ти на що розраховував?

– Ну як? За стіл!

– Не той калібр.

– Вони що, валютні?

– А ти думав! Так що тримай ґраби.

Ми потисли руки, і я наздогнав дівчат.

Василь Ґабор

Стефан Кирнов, знайомий болгарин

Hє можу збагнути, чому до одних людей, з якими зустрівся цілком випадково, прив'язуюся так міцно, немов ланцюгом, і вони довго живуть у моїй пам'яті, а інші, з якими колись часто бачився, не залишили в душі жодного сліду.

Болгарина Стефана Кирнова я бачив лише упродовж тижня, коли з дружиною під час відпустки винаймали в нього кімнату в Поморії, але він часто згадується мені.

Привітний, чорнявий, невисокого зросту чоловік, який мав на лівому мізинцеві відрощений і випещений довгий ніготь, яким час від часу любив почухувати кінчик носа. Іноді мені здавалося, що Стефан вишпортував ним з-поміж зубів і залишки їжі, але за подібним заняттям ніколи його не заставав.

Таким же привітним, чорнявим і невисокого зросту чоловіком був і його брат Атанас, який цілий день валявся на пляжі, а на ніч приходив ночувати в Стефановій кухні на тапчані.

Стефан Кирнов жив у Великому Тирнові, і тільки на літній сезон приїжджав в Поморіє. Він пригощав нас з дружиною на кухні ракією, якій уже десять років, і запрошував приїжджати в Поморіє наступного року. Ми закусували ракію персиками і розмовляли ламаною російською.

Він працював водієм-дальнобійником і через це мав великі проблеми з хребтом (коли машину підкидає, то велика напруга йде на хребці), і йому довелося робити операцію, – показував зарубцьовані шрами на спині, – але з пенсії важко прожити, тож щоліта здає квартиру в Помори. А ким ми працюємо? – питав нас із дружиною. «Я бібліотекарем, а дружина в університеті викладає», – відповідав йому. «Але ви небагато заробляєте», – казав зі співчуттям Стефан. «На життя вистачає», – заспокоювали його.

Ми смакували ракією й сміялися. Проміння західного сонця купало в червоних променях Гранатове дерево на подвір'ї й затоплювало своїм відблиском всю кухню.

– Чи вам подобається в Помори? – питав Стефан.

– Звичайно, – відповідали йому. – Тут малолюдно і затишно, тепле море і чорний пісок й багато морепродуктів – від простої цаци до білої акули.

Стефан розповідав, що ще в давнину римські воїни зауважили лікувальні властивості чорного піску, він швидко гоїв рани.

І раптом Стефан почав розповідати про свою поїздку до дружини на Різдво у Рим. Вони зустрілися в місті, в кафе, але дружина так і не запросила його до себе. Господар не дозволяє, сказала. Й обидва сини працюють в її господаря. Але й вони не знайшли часу зустрітися з ним. У нього склалося враження, що сини зумисне уникали його. Різне думав і про дружину та її господаря.

Уже десять років жінка працює в Італії і не хоче повертатися в Болгарію. І вже десять років він живе сам. Розривається між Великим Тирновом