Україна-Європа - Лада Лузіна
– Почекаємо трохи.
– На кого?
– Зараз побачиш.
Не минуло і чверті години, як з'явився міліцейський газик, Тенгіз відразу ж зробив вигляд, мовби порпається в моторі. Газик зупинився біля нас, із нього вийшло двоє ментів.
– Куди їдемо?
– До Львова.
– Звідки?
– З Городка.
– На заправці були?
– Ні.
Грузин поводився сміливо, навіть із викликом. Менти попросили документи на машину, потім зазирнули у багажник, у салон, але ніде не знайшли те, про що їм настукали на заправці. Врешті, їм не залишилося нічого іншого, як сісти в газик і повернутися назад. Тільки-но вони зникли, Тенгіз виніс із лісу торбу, і ми чимдуж рвонули до Львова. Зупинилися щойно біля готелю «Інтурист» (тепер – «Жорж»). Прихопивши торбу, ми зайшли до бару. За столиками сиділи фарци, валютники та повії. Грузин мав своїх постійних клієнтів і попрямував просто до столика, за яким пили каву дві жінки й один кремезний чолов'яга. Ми підсіли до них, торба опинилася під столом.
– Сорочки по десять, джинси по сімдесят, – сказав Тенгіз.
Жінки обстежили вміст торби, помацали тканину, рубчики, особливу увагу приділили ґудзикам, замочкам і заклепкам. Після цього почався торг. Фарци поставили нам коньяк, але це мало помогло, бо Тенгіз не хотів пристати на запропоновані ними ціни. Врешті, сорочки пішли по вісім і дев'ять, а джинси – по шістдесят п'ять. Помаду ми віддали по два з половиною карбованці, дезодоранти – по чотири, заробивши в сумі чистими триста сорок карбованців. То були страшні гроші. Мій знайомий науковий працівник отримував за місяць вісімдесят. А тут така сума за кілька годин!
Завершивши оборудку, ми вийшли з готелю й сіли в машину.
– Я вкладаю свої гроші, моя машина, мої клієнти, і я найбільше ризикую. Так?… Так. Отже, четверта частина твоя. Згоден?
Ще би! Я взяв свої вісімдесят чесно зафарцованих карбованців, поплював, як то робила моя бабця, вторгувавши на базарі перші гроші, і сховав до кишені.
Надвечір ми подались до ресторану «Львів» обмивати вдалий зарібок. Тенгіз дав адміністратору трояка:
– Ще три дістанеш, як підсадиш нам двох симпатичних дівчат.
– На вкус і цвет товариша нет, – засміявся адміністратор.
– Тоді зробимо так. Ведеш дівчат попри наш столик, і якщо я піднесу до вуст серветку, садиш.
Ми сіли за вільний столик біля вікна, замовили шампанське і закуску. Пора було розслабитися. Поволі ресторан наповнювали туристи, поляки, фарци та незмінні повії. Адміністратор розсаджував їх, як йому баглося або як просили самі відвідувачі. Зі сталими клієнтами він вітався за руку і показував зарезервований столик. Перші дві панночки, яких він попровадив у наш бік, видалися безнадійними крокодилами.
– Даремно ми нашим дівчатам не зателефонували, – зітхнув я.
– Свіжака хочеться.
– Ну-ну, побачимо, що нам доля підкине.
Врешті адміністратор повів до нас двох невисокого зросту молоденьких дівчаток з нарум'яненими щічками.
Дівчатка виявилися дев'ятикласницями, хоча були так наквацяні, що виглядали значно старшими. І ось ми три години поїмо їх шампанським, напихаємо салатами, цукерками і «пірожинами» (це так називалися совкові тістечка з мокрого бисквіту, а по-галицьки бішкопту), культурно розважаємо, ввічливо затискаємо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються їхати на хату. І, звичайно ж, їм перед тим треба відвідати кльозет. Ми сидимо, допиваємо все, що на столі, і віддано чекаємо, в передчутті заслуженого кайфу.
Зрозумівши, що нам «поставили капці», ми з горя знищуємо ще одну пляшку шампана і починаємо не надто вередливим оком обстежувати всі ті огризки, які ще зоставалися за столами.
– А я казав: давай зателефонуємо Оксані і Мар'яні, – зітхав я.
– Ну, да, ти в нас розумний, – огризався Тенгіз. – От пацанки! А скільки випили! Нічого, ще попадуться нам.
Він перебігає очима від стола до стола, але в цю пору, коли оркестра перестала грати, за столами лишалися хіба самі профури і п'яні в драбадан полячки. Поживитися явно вже не було чим. Парочка саме таких підтоптаних сотворінь гнила за сусіднім столом і кидала спраглі погляди в наш бік.
Тенгіз демонстративно повернувся до них спиною.
– Не дивися на них, а то ще підсядуть.
– Проженемо, – сказав я.
– Сумніваюсь. Я вже стільки вдув, що мені по цимбалах.
– Тоді якраз пора линяти.
Ще того вечора я видзвонив у гуртожитку Славка і домовився зустрітися наступного дня в обід у «Кентаврі».
6
На заправці сновигають ті самі морди і зиркають на нас відверто вороже. Врешті у двох здають нерви і вони підвалюють до нашого авта. Якісь невиразні рибоокі типи з прищами на обличчі, для них спихнути одну пару джинсів – це свято, а тому таких, як ми, вони ненавидять.
– Це наше місце. Так що дуйте звідси, – цвиркає один, а в самого тим часом мабуть холоне живіт від напруження, і очі бігають, мов сонячні зайчики.
– Не поняв, – кривиться Тенгіз. – Ти кому триндиш? Мені?
– Да, тобі.
– А ти не помилився? Ти знаєш, хто я?
– Не знаю і не хочу знати.
– Тоді ти просто мудак! Але нічого, завтра ми приїдемо з Девоном, він тебе поставить на місце.
– З яким Левоном?
– А це ти в нього й спитаєш. Правда це будуть твої останні слова в житті. Ясно, козел?
Я слухаю цей діалог із неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи!
Хлопці перезирнулися. Але Тенгіз не дає їм оговтатися:
– Давай, валіть звідси. Завтра розмову продовжимо. Вони нерішуче тупцяють на місці.
– Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.
– Я радий, що до вас дійшло, чао.
Коли вони відійшли, я поцікавився:
– І хто такий Левон?
– Ти що – Лев она не знаєш?
– Ні.
– Ну й мудак, – регоче Тенгіз. Бо я теж його не знаю.
Тепер настала черга реготати мені.
– То ти теж мудак!
– Я ні. Я принаймні чув про нього.
– І хто ж це такий?
– Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв'язки з лягавими.
– І ти його ніколи не стрічав?
– З таким краще й не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів «поставив».
– А де його можна побачити?
– Він буває в «Інтуристі». Має там свій столик в Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: «Даю
