Саботаж кохання - Амелі Нотомб
Насправді люди, які наполягають на власній неправоті — містики. Тому що знають у глибині душі, що роблять надто довгострокові інвестиції, що помруть задовго до свідчень Історії. Але поринають у майбутнє з бентежністю месії, впевнені, що про них згадають, — що у золотому віці алкоголіків скажуть: «Цей… як його… захожий барів, був предтечею», і що про них збережуть пам’ять у апогеї епохи Ідіотизму.
Отож, того березневого дня 1975 року я дуже швидко зрозуміла, що помиляюсь. Але, оскільки, як справжня дурепа, тобто як людина з почуттям честі, я достатньо довірлива, то й вирішила не зупинятись:
— Тепер я вже не прикидатимусь. А, може, й прикидатимусь, але тоді ти знатимеш, що це удаване.
Тут я справді зайшла надто далеко.
Елені, мабуть, здалося, що це я вже переборщила і ситуація перестає бути комічною. Убивче байдуже, підтвердивши це ще й поглядом, заявила:
— Це все, що я хотіла знати.
Розвернулась на підборах і попливла повільною ходою, ледь лишаючи слід на багнюці.
Дарма що я вже збагнула власну помилку, стерпіти її наслідків я не могла. Більше того, вважала, що рахунки мені виставлено надто рано. Не встигла навіть посмакувати власні огріхи.
Я стрибнула обома ногами у місиво, щоб наздогнати красуню.
— А ти, Елено, ти кохаєш мене?
Вона подивилася на мене, ввічлива, але відсторонена, що само собою було красномовною відповіддю, та й пішла собі далі.
Я сприйняла те як ляпас. Мої щічки горіли від злості, відчаю й приниження.
Трапляється, що погорда змушує забути про почуття гідності. Коли до цього домішується ще й шалене осміяне кохання, то крах може набути загрозливого масштабу.
Одним стрибком у багнюку я наздогнала мою кохану.
— Е-ні! Не все так просто! Якщо тобі заманулося приректи мене на страждання, то дивися на них.
— З якого дива? Хіба це цікаво? — відповів ангельський голосок.
— То вже не моя проблема. Ти просила мене страждати, то дивися, як я страждаю.
— Я тебе про щось просила? — перепитала незворушна, як нейтральна Швейцарія.
— Ну це вже ні в які ворота не лізе!
— Чого ти кричиш? Хочеш, щоб тебе усі почули?
— Авжеж, я цього хочу!
— Ну давай.
— Авжеж, я хочу, щоб знали усі!
— Щоб усі знали про твої страждання і про те, що я маю на них дивитися?
— Саме так!
— М-м. Бачили таке диво?
Її цілковита байдужість була зворотно пропорційна зростаючій зацікавленості дітвори до нашого кружляння.
— Припини ходити! Поглянь на мене!
Зупинилася і подивилася на мене, терпляче, як дивляться на дивака, що ось-ось виконає свій номер.
— Я хочу, щоб знала ти, хочу, щоб знали й вони. Я кохаю Елену. І тому виконую все, що вона вимагає. Навіть коли це її вже не цікавить. Коли я знепритомніла — це Елена вимагала, щоб я бігала безупинно. А вимагала вона, бо знала, що я астматичка і що підкорюся їй. Вона жадала, щоб я зашкодила собі, але вона не знала, що я піду так далеко. Тому і зараз все те, що я вам розповідаю, — це теж, щоб скоритися їй. Щоб до кінця себе зруйнувати і обернутися на руїну.
У найменших був такий вигляд, що вони нічого не розуміють, але інші — розуміли. Ті, хто до мене гарно ставився, дивилися на мене зажурено.
Елена поглянула на свій гарненький годинник.
— Перерва майже закінчилась. Я повертаюсь у клас, — заявила як ідеальна дівчинка.
Глядачі посміхалися. На їхню думку, це виглядало швидше всього кумедно. На щастя, їх було «лише» тридцять чи тридцять п’ять, тобто третина усіх учнів. Могло бути й гірше.
Мені все ж таки поталанило з проклятим саботажем.
Марення тривало ще з годину. Я відчувала незбагнену гордість.
Потім ця погорда дуже швидко минула.
О четвертій від згадки про ранішні події мені було лише соромно.
Того ж вечора я заявила батькам, що маю намір якнайшвидше виїхати з Китаю.
— Ми всі теж над цим працюємо, — сказав батько.
Я мало не відповіла: «Так, але у мене на те є неабиякі підстави». На щастя, спрацювала інтуїція, і репліка лишилась не висловленою.
Брата з сестрою на сімейній нараді не було. Задовольнилися тим, що розказали їм, як їхня сестричка виставила себе напоказ. Це не дуже травмувало їх.
