Саботаж кохання - Амелі Нотомб

Коли його ледве втягли на платформу, він аж посинів.

Потім його спустили на землю і застосували класичніші тортури. На хвилину усього занурили у таємну зброю, після чого віддали на розтерзання п'ятьом перегодованим до нестями блювальникам.

То було прекрасно, але наша агресивність була ненаситна. Ми вже не знали, що його ще зробити.

— Стривайте, — прошепотіла я таким урочистим голосом, що одразу ж запанувала тиша.

Діти ставились до мене з певною прихильністю тому, що я була дочкою полку. Але те, що я зробила, піднесло мене до рангу воєнного чудовиська.

Я наблизилась до голови німецького генерала.

Скомандувала, як уточнює музикант перед виконанням певного музичного уривку «allegro ma non troppo»[18]:

— Навстоячки. Без рук.

Голос мій прозвучав так стримано, як зазвичай говорила Елена.

І як обіцяла, я виконала найвищу міру покарання, якраз поміж очей Вернера, які повилазили з орбіт від приниження.

Крижаний гул пронісся у натовпі. Такого ще ніхто й ніколи не бачив.

Поважною ходою я пішла геть. На моєму обличчі — жодних емоцій. Я не тямила себе від гордині.

Як інші бувають уражені блискавкою, так і я відчувала себе осяяною славою. Найнезначніший з моїх рухів був величавий. Я була під враженням, що ступаю під тріумфальний марш. Я спесиво міряла очима пекінське небо. Мій кінь був би мною задоволений.

Наступила ніч. Німця покинули, як небіжчика. Під враженням мого дива Союзники забули про нього.

Батьки знайшли його наступного ранку. Мокрі від таємної зброї його одяг і волосся позамерзали разом з потоками блювотини.

Дитя підхопило найгостріший за все століття бронхіт.

І все те було лише квіточками порівняно з моральними збитками, яких він зазнав. У його розповідях був навіть фрагмент, який примусив його близьких і друзів думати, що він був трохи не в собі.

Протистояння «Схід-Захід» досягло у Сань Лі Тхунь свого апогею.

Моя гордість не мала меж.

У французькій школі слава про мене поширилась блискавично.

Ще за тиждень до того я непритомніла, а тепер відкрилися мої здібності чудовиська. Жодного сумніву, я була особою непересічною.

І моя кохана знала це.

Відповідно до отриманих інструкцій, я вдавала, що більше не помічаю її існування.

Якось на подвір'ї вона підійшла до мене — безпрецедентне диво.

Зі слідами нерішучості у голосі запитала:

— То правда, що кажуть?

— А що саме кажуть? — запитала, навіть не глянувши на неї.

— Що ти робиш це навстоячки, без рук і попадаєш у ціль?

— Правда, — презирливо відповіла, так наче йшлося про найзвичайнісіньке.

І поважно пішла собі далі, не додавши ані слова.

Для мене було неабияким випробовуванням вдавати таку байдужість, але засіб виявися настільки ефективним, що мені стало духу продовжувати у тому ж стилі.

Випав сніг.

То була моя третя зима у країні Вентиляторів. Як завжди, мій ніс перетворився на «Даму з камеліями», дуже нерозважливо вивергаючи лавини крові.

Сніг був єдиною річчю, яка могла приховати бридоту Пекіна. Снігові це вдавалося протягом перших десяти годин його життя. Китайський бетон — найогидніший бетон світу — зникав під вражаючою білизною. Вона була вражаючою вдвічі, адже вражала небо й землю: під ідеальною білизною можна було уявляти собі, як велетенські частки небуття заполоняли частини міста. А в Пекіні небуття — це не паліатив, це форма очищення.

Завдяки цьому ефемерному співіснуванню порожнечі й повноти, Сань Лі Тхунь набувало вигляду естампу.

Можна було вважати себе майже у Китаї.

Через десять годин контамінація починала працювати у зворотному напрямку.

Бетон спричиняв вплив на сніг, бридота долала красу.

І все було, як споконвіку.

Нові снігопади вже нічого не змінювали. Просто дивовижно спостерігати, наскільки бридота завжди сильніша за красу. Отож, тільки-но нові сніжинки падали на китайську землю, як ставали гидотними.

Не люблю метафор. Тому й не стверджуватиму, що сніг у місті — це алегорія життя. Не стверджуватиму, бо це нікому не потрібно — усі й так розуміють.

Колись напишу книжку під назвою «Сніг у місті». Це буде найсумніша книжка в історії книжок. А втім, не писатиму її. Навіщо розповідати усім відомі жахи?

От і маєш, отак усього позбутися раз і назавжди: щоб така чарівна, така пухкенька, така лагідна, така вируюча, така легесенька річ, як сніг, могла так раптово перетворитися на протилежне — сіру, липку, затверділу, важку, бугристу кучугуру! Чи це не паскудство, від якого ніколи не отямитися?

Зиму в Пекіні я ненавиділа. Видовбувати киркою або циклею товстий прошарок замерзлого снігу, який сковує гетто, мені зовсім не подобалося.

Та й решта мобілізованих дітей