Жінка в Берліні - Марта Хіллерс
Зробивши над собою велике зусилля, вдова відмовилася від подарунків і відправила Пєтьку разом із його валізою в дорогу. Хоч і не через моральні перепони! «А чого б це? — каже вдова, яка походить із доброї німецької буржуазної родини. — Зрештою, вони теж поцупили мою валізу». Вона мислила практично: «Я ж усе одно не зможу вдягнути цих речей, — каже. — Валізу взяли в якомусь із навколишніх будинків, і якщо я з’явлюся на люди в цьому одязі, ризикую натрапити на справжню власницю». Втім, дві пари черевиків вона таки забрала: не змогла втриматися, це був саме її розмір. Це коричневі практичні черевики, доволі стандартні на вигляд; крім того, каже вдова, їх можна легко натерти чорною ваксою і так замаскувати. Вона хотіла віддати одну пару мені, щоб я їх носила — я-бо маю тільки те взуття, яке на мені. На жаль, черевики виявилися мені замалими.
Весь пообідній час було тихо; ми не бачили нікого зі знайомих — ні Анатоля, ні Пєтьки, Ґріші, Вані, Яші чи шкільного вчителя Андрєя. Але щойно стемніло, увірвався майор зі своєю повнявою узбецькою тінню і ще кимось (дяка богу, не похмурим блондином-лейтенантом із ціпком). Ні, це був низенький червонощокий юнак у блакитному матроському костюмчику, вісімнадцяти років, із радянського флоту. Здається, вони захопили Берлін і з води. Адже озер тут не бракує. Матросик має вигляд школяра і щиро усміхається від вуха до вуха, запитуючи мене впівголоса, чи міг би він мене про дещо попросити.
Та прóшу дуже! І я підводжу його до вікна, крізь яке тягне димом. Тоді матрос запитує, зовсім по-дитячому, чи не була б я така ласкава привести йому дівчинку (але щоб була чиста й гарна, мила і приємна) — а він принесе їй поїсти.
Я дивлюся на це хлоп’я і з усіх сил намагаюся не розреготатися. Бо далі вже нема куди. Тепер вони вимагають від своїх трофейних сексуальних об’єктів чистоти, порядності й навіть шляхетного характеру! Бракує хіба довідки про благонадійність від поліції з особливою приміткою «Безпечна для злягання»! Але це маля дивиться на мене таким сповненим надії поглядом, в нього така ніжна шкіра випещеного хлоп’яти, що я просто не можу на нього сердитися. Тож я з великим співчуттям хитаю головою і кажу йому, що в цьому домі живу зовсім віднедавна, майже нікого тут не знаю і тому, на жаль, не можу сказати, де б тут знайти для нього гарну й порядну дівчину. Він засмучено слухає мене. Мені кортить перевірити, чи висохло вже в нього молоко на губах. Але я знаю, що навіть найм’якіший на позір росіянин може перетворитися на дикого звіра, якщо зачепити його чи його самолюбство. Я просто хочу знати, чому постійно мушу бути свахою. Мабуть, тому що я єдина тут, хто знає мову і розуміє, чого їм треба.
Мій матрос пішов, вдячно простягнувши мені на прощання дитячу лапку. Але чому ці хлоп’ята так уперто внаджуються за жінками? Вдома вони б із цим напевно зачекали, хоч і одружуються швидше, аніж наші чоловіки. Найімовірніше, ці солдатики, як і той шістнадцятилітній Ваня, ґвалтівник зі сходів, хочуть довести старшим, що вони вже повноцінні чоловіки.
Ну, так, таких диких поспішних зґвалтувань, як у перші дні, більше немає. Трофеї тепер в дефіциті. Як я чула, інші жінки тим часом теж «закріпилися» за кимось, стали табуйованими. Поміж тим удова розповіла більше про двох сестер, які пиячать і розважаються; до них начебто від тепер мають доступ лише офіцери, які з великою образою сприймають, якщо хтось неправомірно чи ще й підло зазіхає на їхню територію в спальні. Всі, хто ще не збираються іти геть, намагаються знайти щось постійне, тільки собі належне, і готові за це платити. Те, що в нас скрута із їжею, вони збагнули. А міжнародна мова хліба, сала й оселедців — їхніх головних дарунків — зрозуміла всім.
Майор постачає мені все необхідне; я не маю на що скаржитися. Під пальтом він приніс пачку свічок. А також сигари для Паулі. Узбек прийшов із важкою ношею: по черзі витягнув бляшанку згущеного молока, м’ясну консерву і шматок солоного сала. Після цього видобув загорнутий у ганчірку кусень масла, щонайменше півтора кілограми, замащений шерстинками, які вдова тут-таки відчистила. А коли ми вже думали, що це все, витягнув іще пошивку від подушки, наповнену цукром, десь зо два з половиною кілограми! Ледь не шлюбні дари[17]. Пан Паулі з удовою страшенно здивувалися.
Вдова побігла ховати дарунки в кухонний сервант. Пан Паулі і майор дружньо запалили сигари, а я сиділа поруч і міркувала. Це новий розклáд. У жодному разі не скажеш, що майор мене ґвалтує. Гадаю, одного холодного слова з мого боку буде досить, щоб він пішов і більше не повертався. Отож я добровільно надаю йому послуги. Роблю я це з симпатії чи з потреби в любові? Та боже збав. Поки я сита по горло всіма цими мужчинами з їхньою хіттю й не можу навіть уявити, що колись у житті мені ще цього бракуватиме. Чи роблю я це за сало, масло, цукор, свічки і консервоване м’ясо? Певною мірою так. Мене пригнічувало, що я мушу об’їдати запаси вдови. Я радію, що завдяки майору теж можу їй дещо дати. Так я почуваюся вільнішою, їм із чистішою совістю. З іншого боку, майор мені подобається, подобається як людина, і то більше, що менше він хоче від мене як чоловік. А багато він не хотітиме, я це відчуваю. Його обличчя бліде. Рана на коліні йому дошкуляє. Може, він більшою мірою шукає людського, жіночого спілкування, аніж просто сексуальної взаємодії. А цим
