Келія Чайної Троянди. 1989-1999 - Костянтин Вільович Москалець
7 квітня
Щодня читав Гайдеґґера, мабуть, уперше з таким захопленням та розумінням. Це, звичайно, переклади, дуже бліда і спотворена копія; більше здогадуюся, ніж знаходжу в тексті. Проте навіть у такому вигляді Гайдеґґер дає потужний імпульс для самостійного мислення. І, що прикметно: знаходжу в нього висловленим і продуманим те, про що колись мигцем подумалося-забулося мені; але цього разу такі збіги викликають не захват (мовляв, отже, і я не останній дурень у цьому світі) і не усвідомлення якоїсь містичної партиципації, а щось схоже на ревність, так, наче Гайдеґґер почув і перехопив, або ж просто вкрав, найсокровенніше, тільки мені одному належне. Вкрав і поділився з іншими людьми, в тім числі і зі мною, окраденим. Це, звичайно, смішно. Але водночас серйозно: бо те сокровенне не може бути власністю, належати комусь одному, нехай навіть і мені, отакому розумному та глибокому, і навіть не двом — мені, скажімо, і Гайдеґґерові, або окремій групі. Це буття для всіх. І ні для кого. «Так говорив Заратустра». Але розкривається воно лише у глибинах джерел людського — для осмислення. Цих джерел дуже важко досягти, особливо тоді, коли шукаєш їх навпомацки, коли бракує провідника-вчителя. Гайдеґґер може бути — і є — добрим провідником. І вчителем. Так само, як Ґадамер та Зеров. Кожен шукає шлях до власних джерел, хоча самі джерела нікомуненалежні. Джерела відсторонені від нашої спраги, від наших мук, пошуків і блукань навпомацки. Джерела вічно повняться живою водою. Їхня сутність — у вічному виджерелюванні живої води. Знайшовши їх, припавши до них, ми будемо жити. Але пам'ять про життя, про його благо, не назване ще словами, зв'язок із джерелами мусять бути неперервними. Може, саме це мав на увазі Христос, говорячи про неперервність молитви. Пам'ять про нікомуненалежні джерела життя, які породили нас, кожного зокрема, усіх разом, — і продовжують породжувати. Пам'ять про високе походження, благо-родство.
12 квітня
Рівно чотири роки тому я виїхав зі Львова. Озираюся тепер і бачу, яка велетенська прірва пролягла між тодішнім і теперішнім життям. Бачу, як я постарів і позвичайнішав. Бачу, що те в мені, від чого я втікав, не полишило мене, а те, чого шукав як спасіння, — не знайшлося. Все менше вірю в те, що його взагалі можна знайти або створити у тутешньому й теперішньому житті. Доля наче кепкує з мене, час від часу, дедалі все рідше засвічуючи сполохи справжнього буття, справжньої дійсности. Кидаюся на них, наче спрагла за світлом нетля, — але навіть згоріти не можу, тому що сполохи миттю згасають, і я не встигаю ані долетіти, ані бодай усвідомити, що саме привабило й покликало мене в них.
Несамовитий вітер за вікном. Холодно в хаті, руки мерзнуть писати. Вугілля закінчилося, дров залишилася жменя, а довгожданого тепла все ще немає. Вчора знову випав сніг і все нагадувало ранню осінь.
А в суботу приїздили батьки з малим Сашком, привезли мені бандероль від Морозова, у якій були тасьма з двома моїми піснями, які він співає, лист, знимка — Віктор біля могили Джима Моррісона — і півтора мільйона купонів. Я був приголомшений цими несподіваними дарами. Так дивно — Морозов, Моррісон і тоненька, майже непростежувана ниточка дружнього зв'язку, щирої симпатії. Дякую тобі, Вікторе…
Можливо, я покладаю надто багато надій на містичний п'ятирічний цикл. «І, може, все складеться щасливіше, — тоді, коли п'ять років перейде». Але жити без будь-яких сподівань, навіть в ось такому знищеному тілі і з отакою покаліченою душею, неможливо. Адже залишається пам'ять про юність і про всі ті фантастичні обіцянки, які прозирали крізь неймовірні барви зимового неба, у якому ми — Кашка, Рябчук і я — летіли до Чернігова на маленькому літачку. Усе, що заповідалось у тому містичному 1979 році, — усе збувається. Трохи не в такій формі. Може, тому, що радикально перемінилося наше світо-, а отже, й формо-сприймання. Але, хоч як би рідко це траплялося, та все ж і в цих «підлих та скупих часах» буттю щастить прорватися до нас крізь товщу напоєних вологою смерти і крихкістю приречености хмар; і тоді ми пересвідчуємося, що наша основа, яка сяйнула раннього античного ранку буття, — та основа лишається неушкодженою і неприступною для бруду, втоми, занепаду. І з цього ми робимо висновок, що вони вічні, та основа і та юність, і що, власне, вони є справжніми та незнищенними, тоді як хмари, бруд, холод, гріхи — це акциденції, спотворення бачення, але не того, що бачимо, якщо бачимо. Адже і ця знимка Морозова біля могили Моррісона — так само з того Краю, і на ній по-нашому навстіж розчахуються двері в буття. І ти приходиш у юне розхристане буття, забуваючи про «Я», хворе й осточортіле, з його тілами, психіками, неврозами, шизофреніями; скидаєш це «Я» з буття, наче брудні обдерті лахи, — і з подивом зазначаєш (ох, ця нестерпна, невикорінена звичка зазначати, визначати, означати й означувати!) — що все одно ти є, і є не в самотності заляканого власними та чужими гріхами «Я», а в тому, що ще тоді, на світанку, назвав «дивною і стрункою спільністю», і це є братством буття, братством у бутті. З подивом і вдячністю дивишся на Розіп'ятого. «Господи, я не вартую цього», — кажеш. І сам собі відповідаєш в імені свого Господа: «Так, ти не вартуєш. Але вартує братство. Поодинці ви пропадете, як пропадає відтята від тіла рука або нога. Природним і живим є тільки єдине Тіло, Яке не пропаде, Яке неможливо знищити, бо в Ньому — істина, а істина вічна».
І тоді розумієш, що усвідомлення власної нікомуненалежностп було лише черговим щаблем, було усвідомленням своєї функції і неможливости виконувати функцію іншу, невластиву. Але тепер
