Ґоморра - Роберто Сав'яно
— То пульверизатор перевернув його догори ногами.
Я був малим хлопцем, але вже знав, що «пульверизувати» означало строчити з автомата. В каморриста потрапило стільки куль, що його тіло обкрутилося. Голова опинилася внизу, а ноги — угорі. Коли карабінери відчинили дверцята, труп упав на землю наче підтала льодяна бурулька. Ніхто не заважав нам дивитися і ніхто не казав, що дітям не слід таке бачити. І нічия доброчесна рука не прикрила мені очі. У мертвого була ерекція, що чітко проглядалася з-під тугих джинсів. Це шокувало мене. Я довго-довго стояв і витріщався. Цілими днями мене мучила думка: як таке могло статися, про що думав цей чоловік, що робив перед смертю? Я все намагався уявити, що ж було у нього в голові, перед тим, як його убили? Ці думки мучили мене доти, поки я не набрався сміливості спитати. І мені пояснили, що ерекція є типовою реакцією у чоловіків — жертв убивства. Як тільки Лінда, дівчинка, що була тоді серед нас, побачила, як труп ковзнув із сидіння додолу, вона розплакалася і сховалася поміж хлопців. То був здавлений плач. Якийсь молодий правоохоронець у цивільному схопив трупа за волосся і плюнув йому в обличчя. А потім повернувся до нас і сказав:
— Чого розревілася? Цей тип був кінченим лайном. Нічого не сталося, все нормально. Не плач.
І відтоді мені завжди важко вірилося в оті розповіді про кримінальну поліцію, що вдягає гумові рукавички і ступає обережно, щоб нічого не зачепити і не пошкодити речові докази — сліди пороху чи гільзи. Коли я встигаю до тіла поперед «швидкої» і з широко розкритими очима споглядаю останні моменти життя людини, яка розуміє, що помирає, то мені завжди пригадується сцена з роману «Серце темряви», де жінка, що кохала Курца, питає у Марлоу про останні слова її коханого. І Марлоу каже їй неправду. Каже, що Курд питав про неї, хоча насправді той не вимовив ані якихось ніжних слів, ані безцінних думок. Він просто повторював: «Який жах, який жах!» Нам подобається думати, що останні слова того чи іншого індивіда завжди передають його остаточні, найважливіші та найфундаментальніші думки. Що він помирає, формулюючи причину, заради якої варто жити. Та насправді це не так. Коли ти помираєш, то не відчуваєш нічого, окрім страху. Кожен, чи майже кожен, настійливо повторює одне й те ж — просте, банальне речення: «Я не хочу помирати». Їхні обличчя накладаються на обличчя Курца і виражають муку, огиду та відмову помирати так жахливо в цьому найгіршому зі світів. Який жах!
Побачивши десятки жертв убивства, вимазаних у власній крові вперемішку з сечею та екскрементами, жертв, що видихають нудотний передсмертний сморід, жертв, на яких дивляться з цікавістю чи професійною байдужістю, жертв, які швидко прибирають геть, наче небезпечні відходи, жертв, про які пліткують на підвищених тонах, я дійшов лишень одного чіткого висновку, думки настільки елементарної, що вона межує з ідіотством: смерть — огидна.
В Секондільяно кожен, навіть мала дитина, має чітке уявлення, як помирають люди і як це зробити в найкращий спосіб. Я вже був збирався поїхати з місця убивства Кармели Аттріче, коли випадково почув розмову двох хлопців. І тон цієї розмови був дуже серйозний.
— Мені б хотілося померти, як оця сеньйора.
— Але ж вони вистрелили їй в обличчя! І це — найжахливіше!
— А от і ні, до того ж, це триває лише мить. У голову — найнадійніше, хоч спереду, хоч іззаду.
Зацікавившись, я втрутився в їхню розмову, ставлячи запитання і намагаючись висловити свою думку.
— А чи не краще, коли встрелять у груди? Куля в серце — і кінець.
Та хлопчаки набагато краще зналися на динаміці смерті, аніж я. І один з них детально, з виглядом фахівця, пояснив мені, як діє куля, що потрапляє в людину.
— Ні, коли в груди, то це набагато болючіше, і тобі треба аж десять хвилин, щоб померти. Твої легені мають наповнитися кров’ю, а куля — як розпечена голка, що проштрикує твоє тіло і згинається всередині. В руку та ногу — теж дуже боляче. Але в груди — це як смертельний укус змії, від якого немає порятунку. В голову краще, бо ти перед смертю не обмочишся і не накладеш у штани. І не сіпаєшся півгодини на землі.
Цей хлопець бачив. І не один труп, а набагато більше. Коли куля влучає тобі в голову, то це позбавляє тебе від тремтіння од страху, від обмочування, від того, що з твого простреленого живота потечуть його смердючі нутрощі. Я ще трохи порозпитував у нього про смерть та про вбивство. Поставив йому всілякі запитання, окрім єдиного: чому чотирнадцятирічний хлопець так багато думає про смерть? Та воно жодного разу навіть на секунду не спало мені на думку. Хлопець представився своїм прізвиськом — Пікачу. Так зветься один з персонажів «Покемона». Мабуть, це прізвисько він заслужив через своє біляве волосся та опецькувату фігуру. Пікачу показав на якихось суб’єктів у натовпі, що вже встигнув утворитися довкола тіла убитої. І сказав, стишивши голос: «Бачите отих хлопців? То вони убили Пупетту».
Кармелу Аттріче знали також під іменем Пупетта. Я спробував поглянути їм прямо у вічі. У них був насторожений знервований вигляд, вони смикали плечима та головами, щоб краще бачити, як поліція накривала труп. Вони убили її, не ховаючи облич під масками, а потім відійшли і всілися неподалік, під статуєю падре Піо, а коли побіля трупа почав збиратися натовп, то повернулися, щоб подивитися. Їх спіймали кілька днів по тому. То були торговці наркотиками, перекваліфіковані на бойовиків, яких навчили, як убити беззахисну жінку, що вийшла до дверей у піжамі та шльопанцях. Отаким стало їхнє бойове хрещення. Наймолодшому було шістнадцять, найстаршому — двадцять вісім, здогадному ж убивці — двадцять два. Коли
