Менше знаєш, краще спиш - Девід Саттер

Попри всі свої критичні оцінки ситуації в Росії, я регулярно отримував візи, і люди, пов’язані з російською владою, вказували на мене як на приклад толерантності режиму до свободи слова. Насправді ж ця толерантність ґрунтувалася на вірі влади в здатність маніпулювати громадською думкою Заходу. Картина сучасної Росії, намальована західними журналістами та науковцями, навряд чи була принадною, але і не відображала реальний моральний занепад країни.

Одним із прикладів успішного маніпулювання західною думкою був Валдайський дискусійний клуб, організований як певний засіб впливу на провідних світових експертів із російської тематики — як журналістів, так і науковців. Вважалося, що однією з головних переваг цих зустрічей була можливість ставити запитання Путіну та іншим російським високопосадовцям у нібито неформальній обстановці. Російські офіційні особи не шкодували свого часу та гостинності, але завжди жорстко контролювали процес, даючи детальні відповіді на підготовлені запитання та ігноруючи або відповідаючи абияк на ті, що містили хоча б натяк на критику. Учасники зустрічей, які не хотіла ображати господарів, побоюючись залишитися без нових запрошень, займалися самоцензурою, на що й розраховували російські можновладці. Потім учасники Валдайського клубу, повертаючись на Захід, часто хизувалися інформацією, отриманою безпосередньо від російських керівників, і, як папуги, повторювали те, що їм розповіли.

Успішність Валдайських зустрічей віддзеркалювали заголовки статей на кшталт вміщеної на сайті Бі-Бі-Сі 20 вересня 2013 року, на десяту річницю форуму: «Путін блискуче картає Захід на Валдайському саміті»[3]. У цьому матеріалі описується, як Путін у своїй вступній промові розкритикував Захід за втрату зв’язку з християнством. Лілія Шевцова у книжці «Самотня держава» цитує британського науковця Річарда Сакву, який сказав, що не брав би участі у Валдайському форумі, якби це було просто «промиванням мізків». Натомість його учасники, за словами Сакви, «відчули еволюцію цієї країни, її впевненість у собі, її консолідацію»[4], що й підтвердило ефективність процесу промивання мізків.

Проте здатність Росії маніпулювати думкою іноземців була обмежена зовнішніми обставинами. У грудні 2013 року, коли я чекав на поновлення моєї російської візи, криза в Україні сплутала всі карти. Машкара лібералізму успішно вводила світ в оману щодо справжнього характеру російського режиму, але якщо цей режим відчував пряму загрозу, як у випадку з подіями в Україні, йому доводилося вдаватися до кроків, які руйнували цю ілюзію.

Своїм багаторічним перебуванням у Москві я завдячував бажанню цього режиму зберегти обличчя. Російським посадовцям подобалося підкреслювати, що з часів «холодної війни» жоден американський журналіст не був висланий із країни. Однак із початком української кризи представники влади вочевидь вирішили, що моє перебування в Москві — це розкіш, якої вони більше не можуть собі дозволити.

Насправді зрозуміти Росію дуже легко, але для цього треба навчитися одної дуже важкої речі — вірити в неймовірне. Західні люди ніяковіють, бо підходять до цієї країни із західними критеріями, не усвідомлюючи, що Росія — це світ, який ґрунтується на геть іншій системі цінностей. Якщо для уродженця Заходу є самозрозумілим, що людина являє собою самоцінність, а не просто сировину для облудних схем корумпованих політичних лідерів, то йому важко уявити, що в Росії так думають не всі. Аби збагнути російську дійсність, треба погодитися з тим, що керівники цієї країни справді здатні висадити в повітря сотні співгромадян заради збереження своєї влади. Що вони справді здатні віддати наказ про атаку вогнеметами спортивного залу, заповненого безпорадними батьками та дітьми. Варто лише припустити, що неможливе є можливим, тоді сходження Володимира Путіна до вершин влади виглядає цілком логічним.

13 квітня 2015 р.,

Блумсбері, Лондон, Англія

1. ВИБУХИ В ЖИТЛОВИХ БУДИНКАХ, 1999 РІК

Влітку 1999 року, коли доба Бориса Єльцина наближалася до завершення, ті, хто перебував на верхівці влади в Росії, відчували страх за свою свободу й навіть життя. Попри наявність ознак одужання економіки, більшість громадян продовжували жити в бідності й місяцями чекати на зарплатню. Оточення Єльцина відчувало дедалі більшу відособленість від народу і зростаючу ненависть через свою роль у пограбуванні країни. За інформацією тих росіян і представників Заходу, хто мав доступ до кремлівського керівництва, головні члени «сім’ї» Єльцина — Тетяна Дьяченко, донька президента, Борис Березовський, її довірений радник і найбагатша людина країни, та Валентин Юмашев, член Ради Безпеки та майбутній чоловік Дьяченко, — жили в страху перед жорстокою розплатою. Багато хто був переконаний, що вони ніколи не поступляться владою.

Однак за дванадцять днів — з 4 по 16 вересня — все змінилося. У Москві, Буйнакську та Волгодонську було підірвано чотири житлових будинки, і всі запеклі дискусії довкола корупції та приватизації, що точилися в країні, були раптом забуті. Вісім років пострадянської історії Росії спресувалися в шокуючі картини людських тіл, витягнутих із-під уламків підірваних будинків.

Щойно призначений на посаду прем’єр-міністра Володимир Путін досконало сформулював жагу помсти, що панувала в країні. Двадцять четвертого вересня він сказав: «Ми переслідуватимемо терористів скрізь. Якщо в аеропорту — то в аеропорту, а якщо, вибачте, в туалеті їх знайдемо, то й у сортирі замочимо... Це питання закрито раз і назавжди»[5].

Російські посадовці стверджували, що в цих вибухах був «чеченський слід»[6]. Формулювання було (дивним, нетиповим): не докази, а «слід». Чеченці наполягали на тому, що не мають жодного стосунку до цих вибухів[7], і доказів їхньої участі так і не було надано. Але російські війська вже билися з чеченськими бойовиками в Дагестані, і країна відчайдушно шукала, на кого покласти провину. Росіяни були проти подальших дій у Чечні, але після підривів житлових будинків їхній настрій змінився[8]. Тепер вони були готові до нової чеченської війни.

Цю таємницю — хто підривав будинки в 1999 році — так і не було розкрито. А ті дані, які існують щодо виконавців, вказують не на чеченських терористів, а на кремлівське керівництво та ФСБ.

Коли на католицьке Різдво 2013 року мені сказали, що «компетентні органи» вирішили, що моє перебування на території Російської Федерації є «небажаним», я був упевнений, що найголовнішою причиною стала моя роль у розслідуванні вибухів 1999 року. Багато хто з журналістів питав мене: «Чому вони вирішили вислати тебе, а не когось іншого?». Російська влада терпіла мою присутність протягом десяти років після публікації моєї книжки «Темрява на світанку: виникнення російської кримінальної держави», в