Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Замість розробки детального плану дій та взаємодії з російським народом, як це було під час Холодної війни, Захід лише мав справу з нашим усе більш корумпованим керівництвом, навіть ще довго після того, як стало зрозуміло, що воно не представляє народ. 1990-ті роки були вікном можливостей, коли росіяни могли отримати доступ до широкого спектра нецензурованих ЗМІ. Ми мали б слухати різні думки й брати участь у дебатах. Натомість антизахідна риторика та потоки брехні Єльцина й Путіна про те, чому реформи не працюють, не викликали в нас жодних заперечень.
Західні уряди мали б прояснити, що їхні платники податків більше не гарантуватимуть підтримку кредитів та інвестицій у Росію з боку комерційних інституцій. Гучний та чіткий сигнал із Заходу мав би полягати в тому, що Вашингтон припинив би вказувати російським можновладцям, як вони мають витрачати державні кошти. І тоді, щоб російські еліти не робили з державними коштами, — крали їх, переказували на рахунки в іноземних банках, — наприкінці вечірки їм довелося б нести відповідальність перед власним розчарованим народом. Натомість кожну «мотузку», яку Міжнародний валютний фонд, Сполучені Штати та Європейський Союз прив’язували до їхньої фінансової допомоги, російські посадовці використовували як виправдання, щоб звинуватити в усьому Захід. Публічне ж обрізання цих мотузок зміцнило б пошкоджені лінії комунікації між пересічними росіянами та вільним світом.
Були й вужчі, проте не менш важливі способи, якими Захід міг би доносити свої інтереси до російського народу. Мені доводилося мати з цим справу частіше, ніж більшості людей, тож я ставлюся до цього спокійно. Але будь-якого росіянина, який терпів погане поводження в західних посольствах під час одержання візи або незручність під час митного контролю в західних аеропортах, можна було пробачити, коли він купувався на поширювані комуністами й націоналістами розповіді про всесвітню антиросійську змову.
До розпаду радянської імперії призвела не поблажливість Заходу до радянських лідерів, а послідовна й принципова боротьба за ліберальні демократичні цінності. Підлаштування під вимоги старіючих радянських керівників ніколи не давало позитивних результатів. Справжня віддача надходила від послідовних зусиль із налагодження з росіянами контакту, таких як діяльність радіо «Вільна Європа»/«Свобода» та «Голос Америки», які багато радянських громадян уважали найбільш надійними джерелами інформації про нашу власну країну.
У серпні 1991 року, коли до влади прийшла адміністрація Бориса Єльцина, більшість росіян були готовими до партнерства з цивілізованим світом. Проте до 1999 року такі настрої зникли, що стало сумним наслідком наполегливих націоналістичних кампаній політичного керівництва Росії. Більше жодних ритуальних молитов про добрі стосунки не лунало, який би російський лідер не приходив до влади. Наприкінці 1990-х Захід мав кілька добрих нагод вплинути на феодальні чвари російських правлячих еліт. Але спочатку він мав скористатися шансом повернути собі довіру пересічних росіян, з якими, зрештою, було пов’язане майбутнє країни, а він цей шанс втратив.
Це відчуття напруженої й гострої атмосфери в Росії в серпні 1999 року підводить нас до розуміння травматичних подій вересня. З часу закінчення першої великої війни Чечні з російськими військами минуло три роки, але хаос і насильство в цьому регіоні так повністю й не припинилися. Навесні 1999-го Чечня перебувала, по суті, у стані внутрішньої ворожнечі. Більшість регіону за межами столиці Грозного контролювали польові командири, а основним джерелом прибутку було викрадення людей заради викупу. До речі, викрадення й убивство чотирьох іноземних інженерів 1998 року (трьох британських та одного з Нової Зеландії) стало топ-новиною по всьому світу. Той випадок виявився чинником позбавлення чеченського народу найменшого шансу на міжнародну симпатію, поки там кояться жахіття.
Час від часу російські політики били в барабани війни щодо потреби піти «дати чеченцям урок», і пізніше з’ясувалося, що план вторгнення розробляв іще уряд прем’єр-міністра Степашина. Але греблю прорвало лише наприкінці серпня, коли чеченський польовий командир Шаміль Басаєв завів невеличку армію, до якої входили іноземні найманці, до сусіднього Дагестану. А потім, у вересні, протягом понад дванадцяти днів у різних російських містах сталися чотири вибухи багатоквартирних житлових будинків, які вбили близько трьохсот людей. Хоча менші за розмахом теракти траплялися й раніше, ці вибухи були професійно підготовленими, майже ідентичними та відрізнялися від будь-яких, здійснених чеченцями до того чи після.
Як ви можете собі уявити, громадськість була нажахана й розлючена. Федеральна служба безпеки (ФСБ, прямий наступник КДБ) звинувачувала в усьому чеченців, а Єльцин вимагав дій. І людиною, до якої він звернувся, був не Степашин, а його наступник Володимир Путін. Раніше цей новий прем’єр-міністр працював директором ФСБ, але лише протягом року, перед своїм раптовим підвищенням якраз напередодні початку вибухів. До того у зворотному хронологічному порядку Путін був доволі маловідомим працівником адміністрації президента Єльцина, заступником голови Управління федерального майна та працівником мерії міста Санкт-Петербурга. А перед тим він служив офіцером розвідки КДБ у Східній Німеччині, поки не впала Берлінська стіна.
9 серпня 1999 року доволі маловідомий Путін стає на великий подив майже всіх головою російського уряду. Проте на цьому здивування не закінчилося. Якраз тоді Єльцин оголосив, що сподівається на Путіна як на свого наступника на президентських виборах 2000 року, а той публічно заявив, що візьме в них участь. Це одразу виокремило його порівняно з іншими чотирма прем’єр-міністрами, яких Єльцин змінив за попередні вісімнадцять місяців. На той час Росія стояла перед багатьма викликами, але головним пріоритетом нового уряду стало просування Путіна як беззаперечного майбутнього президента.
Після того події розвивалися дуже швидко. Як відомо багатьом головам держав, виграти війну або навіть просто вести її може бути чудовим способом виграти й вибори. Цей сценарій добре підходив Путіну, який був помазаником Єльцина в наступники та головою уряду. Та він був усе ще абсолютно невідомим російській громадськості, тому найкращий спосіб це виправити полягав у тому, щоб стати публічним обличчям нової війни в Чечні й почати полювання на терористів за підриви будинків. Упродовж наступних кількох місяців Єльцин практично зник із поля зору (що не так уже й дивно, ураховуючи його серйозні проблеми зі здоров’ям), а Путін раптом з’явився скрізь.
Хоча передбачали, що мішенями російського наступу в Чечні стануть бойовики, які проникли в Дагестан у серпні, кампанія з бомбардування була грандіозною та нерозбірливою. Протягом кількох тижнів сотні тисяч чеченців змушені були тікати з рідної землі. У жовтні Путін оголосив наземний наступ, і десятки
