Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров
Пізніше, після того, як сербські війська вже були розбиті повітряними силами НАТО, Росія змінила свій погляд на введення іноземних сил до Косова й вирішила відігравати роль «неупередженого» посередника. Уявіть, що хтось заскакує до потяга лише за кілька секунд до відправлення, а потім сперечається з кондуктором щодо ціни на квиток.
Якщо припустити, що Росія справді мала серйозний вплив на рішення Белграда, тоді уряд Єльцина має нести й частку відповідальності за впертість Мілошевича в провадженні його кривавої політики етнічних чисток. Якщо ж вплив Росії перебільшений, то на чому тоді базувалася надто стурбована човникова дипломатія заступника державного секретаря США Строуба Телботта?
Європейські та американські лідери ще раз довели своє прагнення заспокоїти еґо та тривогу «великої сили» Росії, і заради чого? То була класична форма заохочення нападника, навіть якщо за часів Єльцина це вважалося не таким уже й великим злочином. Росія все заперечувала та діяла саморуйнівним чином, що також мало негативний вплив за кордоном, показуючи поганий приклад іншим країнам. Якби західні сили проявили твердість щодо справжнього статусу Росії та використали це як важіль впливу для заохочення прозорості й реформ, сьогодні ми всі могли б жити значно краще.
Натомість зі своїм сербським союзником у руїнах та Єльциним, який показав себе масовим убивцею, російська адміністрація та російські медіа відчайдушно намагалися знайти якийсь аспект, що врятував би їхню гідність. Тоді як росіяни на Далекому Сході та північних територіях країни тієї зими були глибоко занепокоєні тим, що їм може не вистачити їжі й пального, російський уряд активно працював над спорядженням десяти тисяч миротворців для Косова.
У своїй передовій статті у «Волл-Стрит Джорнал», написаній після подій у Косовому, я присвятив кілька слів схваленню західних лідерів за їхні рішучі дії. Закінчив же нагадуванням, що якщо вони не об’єднають свої сили заради створення більш стабільного світового порядку, Косово може стати не останнім місцем, де знадобиться така інтервенція. Адже Організація Об’єднаних Націй була створена в 1945 році саме для цементування політичного ладу, сформованого після перемоги союзників. Але дуже швидко вона стала органом компромісів, у якому супердержави могли легко ветувати будь-яку резолюцію, що суперечила інтересам їхніх підопічних. З розпадом Радянського Союзу ця система вже більше не слугувала меті міжнародного миру та стабільності.
Штучно створені компроміси ООН були вже зайвими, а часто й небезпечними. Справді, чітке дотримання резолюцій ООН президентом Бушем у 1991 році вберегло врешті Саддама Хусейна та подовжило кризу в Перській затоці на невизначений час. Залучивши Росію як арбітра (за іронією долі, посередником там був обраний Євгеній Примаков, як і в Іраку) та вимагаючи дозволу ООН на будь-яку дію Альянсу, Мілошевич намагався зіграти в ту саму гру.
Усе це ще раз потвердило, що світ потребує міжнародного механізму прийняття рішень, не обтяженого ідеологічним багажем Холодної війни. Мета ООН заморозити статус-кво між двома ядерними супердержавами застаріла. Демократія переважила, і час уже було визнати це офіційно й затвердити таку перевагу. Звинувачення Слободана Мілошевича військовим трибуналом стало чудовим першим кроком до такого нового світового порядку. Проте, як ми тепер знаємо, кілька цінних кроків буде зроблено згодом.
У своїй визначній книзі про війни в Югославії американський журналіст Девід Гелберстам написав цікаві рядки про те, що привело Мілошевича до краху, а, зрештою, і до смерті в гаазькій в’язниці у 2006 році під час трибуналу над ним за військові злочини: «Мілошевич примудрився зберегти переконання, яке мали багато тоталітарних діячів до нього. Він вірив, що якщо демократії діють повільно, це є ознакою слабкості; якщо вони багаті, то вони також загнивають. Окрім того, оскільки їхні політики та громадяни бояться сплатити ціну війни, їх можна залякати. Одного разу він сказав міністру зовнішніх справ Німеччини Йошці Фішеру таке: “Я можу пережити смерть — багато смертей, а ви — ні”».[19]
Урешті-решт його помилка була доведена, але лише після сотень тисяч загиблих, а ще мільйонів поранених і травмованих. На жаль, ми можемо додати до першого речення Гелберстама «та багатьох тоталітарних діячів після нього». Такий самий безжальний підрахунок у своїх взаєминах із вільним світом провів і Путін після його вторгнення в Грузію у 2008-му та в Україну сьогодні. Терористи всіх мастей використовують таке обґрунтування. Вони вірять, що демократичні країни — повільні багаті лякливі демократії — не здатні протистояти підривникам-самогубцям та кривавим бійням. Вони також уважають, що цінності сучасного світу водночас є і його слабкістю, і загрозою їхньому виживанню. І вони праві щодо обох цих міркувань. Наше завдання — подолати слабкості, не втрачаючи цінностей, яких так бояться вороги вільного світу.
Різновид зла, який уособлював Мілошевич, завжди важко було зрозуміти. Він був культурним, інтелігентним та вмів подати себе іншим людям так, аби полестити їм і змусити йому довіряти. За деякими даними, зовнішньополітична команда Буша-старшого була спантеличена тим, як «їхній друг» Мілошевич перетворився з добропорядного банкіра та бюрократа на вогнедишного сербського націоналіста, який обстоював політику етнічних чисток проти своїх громадян. Це підказує ключове питання цієї книги, а також нашого нинішнього світового порядку: «Монстрами народжуються чи стають?»
Я не маю наміру відкривати дебати в стилі «Природа проти виховання» про генетику психопатів або довготривалий вплив складного дитинства на особистість. Я витратив надто велику частину свого життя, ставлячи та відповідаючи на запитання про витоки мого шахового успіху, і єдиним висновком, у якому я впевнений, є те, що із самого дитинства мені пощастило знайти гру, що ідеально відповідала моїм талантам. Тому я з радістю залишу ці теорії психологам і генетикам.
Зараз мені йдеться про потенційне зло проти реалізованого зла, а також про роль суспільства в тому, щоб не дати першому стати другим. На якому етапі інші мають узяти на себе частину відповідальності за злочини вбивці? За злочини, яким вони могли б запобігти? Не в сенсі, звісно, що вбивця не несе відповідальності за свої дії. Уже й так забагато виправдань знаходять для злочинців різного штибу, неначе поняття особистої відповідальності можна виключити, коли вдається вигадати мотив. Путінське вторгнення в Україну не стає більш стерпним, якщо повірити, що він був наляканий розширенням НАТО, ніж якщо в це не вірити. Говорити українцям, що вони спровокували Путіна, відмовляючись від нього та прямуючи до Європи, — це однаково, як казати сексуально переслідуваній жінці, що вона має носити довші спідниці. Не треба плутати, хто саме є кривдником, а хто — жертвою! Якщо ми не в змозі зберігати цей баланс
