Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах - Петер Енглунд

До того ж фон Геріха кілька разів поранило. Вибухом снаряда його підкинуло в повітря, осколок влучив йому в ліву частину шиї: пізніше він виколупав гострий шматочок металу за допомогою олівця. Іншим разом, коли він стояв навколішках край окопу, коригуючи вогонь своєї артилерії, його поранило осколком снаряда в лоб, але цієї миті фон Геріх повернув голову, тому осколок не потрапив усередину, а лише дуже вдарив його, залишивши велику криваву рану: форма була вся в крові. Відтоді йому дошкуляв головний біль.

У проміжках між боями вони ховали своїх загиблих товаришів за селом, розташованим просто біля лінії фронту. Настрій у нього ставав дедалі похмурішим, песимістичним. Він занотовує у своєму щоденнику: «Хто з нас зможе повернутися додому, коли все це завершиться?»

У пітьмі він відчував якийсь рух. Темна лінія рухалася в їхньому напрямку. Фон Геріх схопив трубку польового телефону і наказав артилерії негайно відкрити загороджувальний вогонь. Темна лінія наближалася. Ще ближче. Жодного пострілу або вигуку. Ось над окопом засвистіли картечні гранати. Вони влучали в ціль, вибухаючи просто поверх темної лінії («трах-трах-трах»). Ланцюг червоних вогнів осяяв нічне небо. Фон Геріх наказує своїм солдатам відкрити вогонь. Темна лінія перед ними сповільнила крок, повернула, зникла вдалині.

Решта ночі минула спокійно.

Уранці фон Геріх спробував підвестися, але одразу ж упав. Виявилося, що він не відчуває свою ліву ногу. А потім і ліва рука дивним чином оніміла. Можливо, це психічна реакція, адже кінцівки не ушкоджені. Командир батальйону хоче, щоб фон Геріх залишився на своєму посту. Але той непохитний. Він підозрює, що його паралізувало через ту саму контузію[71] в лоб, яку він дістав кілька днів тому. Він зворушливо попрощався зі своєю ротою. Багато хто, і він сам, розплакалися, і благословив солдатів. Потім його перенесли в штаб частини, де його оглянув лікар, який підтвердив, що він потребує лікування. Фон Геріх з полегшенням зітхнув: «Я вирушаю додому зі спокійною совістю».

Цього похмурого лютневого дня фон Геріха відвезли на хиткому селянському возі у військово-польовий госпіталь у Ломжі. Там на нього чекали неприємності, хоча і меншого масштабу.

Він, звісно ж, розраховував відпочити, але це виявилося неможливим. Після недавніх боїв госпіталь переповнений пораненими. Ліжок на всіх бракує. Чимало люду змушені лежати на соломі. Поміж поранених багато тяжких, вони стогнуть, плачуть, голосять — і помирають. Хоч як парадоксально, але це видовище було для нього новим. Зрозуміло, він бачив тих, хто помирали на полі бою, бачив страшні рани, але в нього бракувало сил або часу тривалий час затримувати на цьому свою увагу[72]. Поранених якнайшвидше несли з поля бою. Отже, він не помічав їхніх страждань. А його лякали не рани. Його лякало страждання.

Сутеніє. На соломі неподалік від фон Геріха лежить чоловік, перевернувшись на живіт. Йому відстрелило частину черепної коробки. У зяючій рані видно мозок. Зіщулившись від болю, він рве руками солому і слабким, жалібним голосом повторює одну й ту саму фразу: «Мамо, дай води! Мамо, дай води!». Фон Геріх приголомшений:

Я завжди був прихильником війни, війни нещадної, війни, що породжує справжніх чоловіків, коли від кожного окремо і від усього народу в цілому потрібно найкраще, найблагородніше, на що тільки вони здатні. Але тепер, коли я бачу цього нещасного поруч зі мною, я проклинаю війну за всі ті страждання, що вона з собою несе. Чи, можливо, це моя контузія зробила мене таким чутливим?

Усю ніч безперервно цей чоловік просив маму принести води.

37

Неділя, 28 лютого 1915 року

Рене Арно на Соммі опановує логіку написання історії

Прохолодний весняний ранок. Сонце ще не зійшло, але прапорщик Рене Арно вже на ногах. У напівтемряві він обходить окопи, від поста до поста, перевіряє часових, які змінюються кожні дві години, а заразом стежить за ворогом: раптом щось готується. Усім відомо, що зараз найкращий час доби для раптового нападу. Хоча на берегах Сомми таке трапляється не часто.

Це спокійний район. Загроза нападу невелика. Трапляється, що поряд просвистить німецький снаряд, і той не з найважчих, лише якийсь 77-й, зі своїм характерним «шуууууууу… бум». Зрозуміло, тут є снайпери, які видивляються роззяв; є й перевірки ходу сполучення, що пролягає через пагорб і відкрите для кулеметного вогню з боку німців. Саме там і загинув його попередник від кулеметної черги просто в голову. Тоді Арно вперше побачив убитого. Коли повз нього несли на ношах тіло — голова і плечі вкриті шматком брезенту, червоні штани закриті синьою шинеллю, — Арно, незважаючи на свою недосвідченість, не був дуже вражений. «Я був сповнений життя і навіть не міг уявити себе на його місці — немовби лежу на ношах з тією байдужістю, яку завжди поширюють навколо себе мерці».

Арно належить до тих людей, які раділи, дізнавшись про початок війни. Йому тоді минув 21 рік, але на вигляд він був не старший за шістнадцять. Він боявся лише одного: як би не завершилася війна, перш ніж він устигне потрапити на фронт: «Як принизливо не брати участі в головній пригоді мого покоління!»

Остання година темряви, що поволі розсіюється, може нервувати новачка.

Коли я зупинявся біля краю окопу і вдивлявся в нічийну землю, мені іноді здавалося, що опори в нашому хиткому загородженні з колючого дроту були силуетами німецького патруля, який пригнувся і готовий поспішати вперед. Я не відводив погляду від цих опор і бачив, як вони рухаються, чув, як шинелі волочаться по землі, як багнети побрязкують у піхвах… Тоді я повертався до вартового в окопах, і його присутність заспокоювала мене. Якщо він нічого не бачив, отже, нічого там і не було, — самі лише мої галюцинації.

Нарешті минула година, і обрій прояснився, заспівали перші птахи, контури ландшафту поступово окреслилися на тлі молочного світанку.

Тут він почув постріл. Потім ще один, два, багато… Менше ніж за хвилину рушничний вогонь уже палахкотів уздовж окопів. Арно почав будити сплячих. Біля входу до притулку він зіткнувся з солдатами,