Вогонь з Холодного Яру. Спогади - Іван Макарович Лютій-Лютенко

Познайомили мене добрі люди з одним ряйхсдойчем, який продав мені піввагона солі й піввагона гасу (дефіцитні товари!), яких тоді не було на ринку. Це зразу підняло і скріпило наш Союз. Цей самий райхсдойч при іншій нагоді порадив, де можна купити більшу кількість таких товарів. „Поїдь. — каже, — до Кракова і звернися до референта „Ернерунґсвіртшафту" Шмідта".

Поїхав в до Кракова. Знайшов потрібну мені установу і познайомився із Шмідтом. Цей Шмідт. як виявилося з розмови, був галицьким німцем і почував себе більше українцем, ніж німцем. Тепер йому як німцеві німецька окупаційна влада довірила посаду референта відділу постачання й розподілу товарів на ціле Генеральне Губернаторство. Я розповів йому, що приїхав до нього аж із Володави від Повітового кооперативного споживчого союзу з проханням прийняти мою пропозицію, як директора цього союзу: обміняти збіжжя за сіль і гас, бо цих товарів союз дошкульно потребує. Вислухав мене Шмідт і каже: „Прийдіть до мене о другій годині по обіді; я подумаю і скажу вам так чи ні. Це перша трансакція такого роду, мушу подумати". Я подякував і вийшов.

Мавши кілька годин вільного часу, мені спало на думку відвідати централю Українського допомогового комітету, що його очолював проф. Володимир Кубійович. Представившись у Комітеті хто я і чого приїхав з Володави до Кракова, почав просити, щоб Комітет допоміг, хоча б харчами, урядові УНР і його діячам, що сидять у Варшаві в холоді й голоді, забуті всіма, без найменших засобів для існування!

— Як довідаються про це німці, то нас заарештують і комітет закриють, — випереджаючи Кубійовича, сказав інж. О. Бойдуник. — Небезпечно…

— Та то ж зрадники! Вони продали Галичину полякам! — викрикнув якийсь невідомий панок-комітетчик.

— Таж і я старшина армії УНР, то, по-вашому, виходить, що й я зрадник, чи як? — сказав я спокійно в формі запиту.

— Ну, не всі ж поділяли їх думку… — почулася чиясь також спокійна репліка.

В той час Бойдуник, показуючи у вікно на ген. Капустянського, німецького полковника Бізанца та інших старшин, які товпилися біля будинку, що напроти через вулицю, задоволено мовив:

— Гляньте на цих! Скільки там старшин зібралося… Вербують наших людей. Може, ось-ось, і ми підем воювати!

— Побачимо… — нехотячи сказав я і, прощаючись, подав руку тільки Кубійовичеві, який під час моїх перших відвідин Комітету і недовгої розмови ніяково мовчав.

Вийшов я на вулицю. При дверях до канцелярії Бізанца і Сушка стоять: командарм М. Омелянович-Павленко, полк. Дяченко, Рибачук та інші знайомі й незнайомі старшини.

— Чого ви тут стоїте? — запитав я, привітавшись.

— Таж набирають… Набирають наших людей! Будем воювати… — відповів, усміхаючись, Омелянович-Павленко.

„Блаженні віруючі", подумав я, але не сказав нічого. Звідти пішов я просто до Шмідта, бо вже наближалася година домовленої зустрічі. І в коридорі, поблизу дверей до Шмідта, зненацька наткнувся я на Бойдуника, що йшов напроти мене й зупинився, питаючи:

— А ви куди, сотнику?..

— До Шмідта, — кажу.

— Не йдіть до нього. Він тепер не наш, він уже німець. Із них краще не мати нічого спільного…

— То нічого, я йду до нього в моїх, а не ваших справах, — відповів я трохи з „фуком".

Нашу розмову, мабуть, почув Шмідт, бо двері до нього з коридору були трохи відхилені і коли я ввійшов, постукавши, він зразу почав не про нашу з ним справу, а про Бойдуника.

— І що собі він думає, той Бойдуник?! Думає, мабуть, що він уже більший німець за справжнього німця! Думає, що як прийшли німці, то вже й Україна буде? — сердито бурчав Шмідт не то до себе не то до мене, й замовк.

Щоб заповнити павзу, що була трохи задовга, я почав:

— Я не знаю, що він думає і чого він хоче чи сподівається… Я до вас у тій справі, що вже згадував раніше: ласкаво прошу дати вагон солі й вагон гасу для нашого Союзу, а я вам дам збіжжя.

— Добре, — погодився (втішно для мене) Шмідт. — Я дам вам „бецугшайни" (дозвіл на закуп), а все, що треба буде, ви вже самі полагодите з поляками на місці. Щодо збіжжя, то я пошлю до вас урядовця. Бажаю вам успіхів. — і простягнув мені руку.

Я подякував йому за його прихильне полагодження справи і пообіцяв, що постараюся, щоб і з боку Союзу було все честь-честю.

Полагодивши справу з сіллю у Велічці, а з часом у Яслах, я вернувся до Кракова. На обід поїхав до українського казино, бо мені треба було проводителів. Коли я оповістив про це в касино, до мене зразу зголосилося чимало охочих супроводжати вагони з сіллю і гасом, не зважаючи на те, що до Володави треба було їхати не менше десяти днів. Я вибрав собі двох провожирів — мґр. Крушельницького з жінкою і, здається, дитиною та його колегу. Дав їм на дорогу гроші й, потрібні папери. Вони купили „теплушку" й вугілля і цим уможливили собі свою подорож зимою в товарному вагоні до Володави, супроводячи „дефіцитні твари" — сіль і гас для Союзу. Пізніше я порекомендував їх Надзірній раді як фахових працівників і їх прийняли на становища директорів окремих відділів Союзу. Так ми разом працювали й розгортали діяльність Союзу зо три місяці.

Буваючи у Варшаві по службових справах, я завжди відвідував президента екзильного уряду УНР Андрія Лівицького і ген. Сальського та привозив їм гостинні, переважно