Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Треба сказати, що веркшютці дотримали свого слова і під час роздачі баланди дали мені ще одну миску цього пійла. Більше того, вони довірливо повідомили, що в зв'язку з суботою лагерфюрера не буде на вечірньому аппелі і я можу поспати. Я одразу ж пішов у барак, виліз на нари і заснув мертвецьким сном.

Весь наступний день мене тіпало, наче в пропасниці. Я остаточно вирішив: тікати, негайно тікати! Та зараз це залежало від багатьох невідомих: а раптом Стасика переведуть в іншу зміну? А що, як нашу бригаду розформують і мене пошлють на інший горизонт, в іншу лаву?

На ранковому аппелі я ні живий ні мертвий стояв серед тих, хто мав іти в першу зміну. Та ось перша зміна вже вишикувалась біля воріт. Мій номер не викликали. Я з полегшенням зітхнув. Однак хвилювання на цьому не припинилися. А що, як Стасика перевели в третю зміну? Можна збожеволіти від думок! Після обіду вишикували другу зміну. В ній був і я. Біля кліті штейгери почали розбирати своїх в'язнів. Раптом хтось штовхнув мене ззаду до кліті.

— Ану ворушись, сонна тетеря, донерветер!

Я мало не закричав од радості. Це був Стасик. Опам'ятався уже в кліті, що мчала вниз. Коли вона зупинилася і з неї висипали шахтарі й почали розтікатися в різні боки, ми відійшли трохи осторонь, зупинилися й обнялися, наче після довгої розлуки. Від величезного нервового напруження я весь тремтів.

— Владеку, заспокойся… — схвильовано втішав мене Стасик. — Бачиш, ми живі і знову разом. Сьогодні ж ми підемо звідси назавжди. Заспокойся, любий!

— Стасику… я вже думав, що ми ніколи… ніколи не побачимось… Мені було так важко… — бурмотів я крізь сльози, припадаючи до Стасика, наче до рідного батька.

— Ходімо вже. Відробимо останню зміну. Якщо в забої з нами будуть німці, мовчи, не мов ні словечка.

Ось і наш штрек. Його вже не впізнати. Він розчищений від обвалу, заново розкріплений. Три попередні зміни поглибили виробку. В новому забої ми застали бринтмайстра і бригаду кріпильників.

— Хайль Гітлер! — несподівано привітався до німців Стасик. Ті здивовано глянули на нього і не відповіли.

— Відколи це поляки почали так шанувати фюрера? — в'їдливо спитав один із шахтарів.

— Хай вам буде відомо, камради, — анітрохи не збентежився Стасик, — що я не поляк, а фольксдойче. Сьогодні одержав документи. Нарешті справедливість перемогла.

— Ну що ж, вітаємо, — стримано відповіли німці. — Виходить, тепер ти замінятимеш Нагеля?

— Звичайно. Завтра мені дадуть іще двох росіян, і я очолю бригаду.

— Бажаємо успіху, — байдуже одказали німці і взялися за роботу.

Я з подивом відзначив, що Стасик артистично копіював Нагеля. Навіть на мене він покрикував точнісінько так, як це робив Нагель. Поставивши кріплення, німці пішли в інший забій, а ми із Стасиком взялися за роботу. Він був дуже збуджений, жартував, мимоволі заряджаючи своїм настроєм і мене.

— Уявляєш, як завтра прийдуть ці йолопи, а новоспеченого штейгера фольксдойче пана Станіслава Бжозовського і його доблесної бригади, тобто пана Владека, і слід пропав. Ото дивоглядія буде! Хотів би я побачити їхні пики, — не вгавав Стасик.

— А з тебе міг би вийти непоганий актор, — сказав я, милуючись другом.

— Актор — пусте діло, — серйозно відповів Стасик. — Замість того щоб блазнювати в цій дірці перед телепнями, краще б нам з тобою пускати під укіс німецькі ешелони, висаджувати мости. То справжнє. Ти готовий до цього, Владеку?

— Я готовий до всього. Якщо треба буде — готовий померти.

— Помирати не квапся. Не для того ми затіяли втечу, щоб помирати. Ми ще повоюємо, ще не одному арійцеві скрутимо в'язн. Я купив дві фінки. Це вже зброя. З допомогою цих фінок роздобудемо карабіни або автомати. Тоді почнемо справжню боротьбу. Ти згоден зі мною?

— Звичайно!

— А ще затям, — вів далі Стасик, — справа, на яку ми йдемо, вимагає мужності. Буває так, людина одважилася на відчайдушний крок, але в критичний момент може виявитися слабкою на утори — спасувати. Тоді загибель… Ти розумієш, про що я кажу?

— Все розумію і присягаюся свободою: не підведу тебе ні в чому!

— Тоді давай поклянемося один одному на вірність за будь-яких обставин, — строго й урочисто сказав Стасик.

Обнявшись і поцілувавшись, ми поклялися один одному у вірності. Я розумів, що це робиться не з любові до романтики. Адже ми йшли на відчайдушну справу, де ставкою було життя. Відтепер ми ставали бійцями і відповідали один перед одним за все.

За роботою й розмовами минуло кілька годин. Стасик запропонував відпочити, а заодно й попоїсти. За обідом я розповів йому вчорашню історію з англійськими подарунками.

— Яка підлість, яка ницість! — обурювався Стасик. — Пограбувати в'язня, який протягом двох діб сидів у заваленій штольні, чекав смерті! Та що я дивуюся, вони, не кліпнувши оком, віднімають у в'язня життя, то чого ж не відняти в нього шматок хліба! Убивати, нещадно вбивати треба цих скажених псів!.. О Єзус, закликаю тебе в свідки! Як тільки мені пощастить вибратися з цього клятого Бойтена, я не заспокоюся доти, доки не відправлю на той світ два десятки фашистів! — Він устав і схвильовано заходив по забою. Потім вгамувався, сів, і далі я не почув од нього жодного слова. Стасик зосереджено їв, напружено про щось думаючи.

По обіді він запропонував по черзі трохи поспати, щоб набратися сил на дорогу.

— Поспи