Зима наближається - Гаррі Кімович Каспаров

П’ятнадцять колишніх радянських республік, швидко визнані ООН незалежними державами, були найменшою з російських проблем. Ще п’ять країн, які проголосили свою незалежність приблизно тоді ж, коли й ці п’ятнадцять, так і не змогли її здобути. Більшість із них відома на Заході лише через той факт, що вони лишаються спірними регіонами, де час від часу вибухає насильство. Абхазія та Південна Осетія в складі СРСР були напівавтономними регіонами Грузії, і обидві заявили про свою державність, коли Союз почав розвалюватися. Після постійних конфліктів ці національні утворення залишилися частинами Грузії, і пізніше Путін це використав, щоб спровокувати війну з цією країною у 2008 році. Обидві тепер є, по суті, окупованими російськими територіями, хоча все ще визнаються ООН як частини Грузії.

Придністров’я та Гагаузія мали дещо подібний досвід у складі СРСР та заново незалежної Молдови. (Сподіваюся, їхні жителі та експерти пробачать мої спрощення з практичної точки зору.) Путінська Росія так само влізла на ці автономні території, як завжди й скрізь, де утворювався вакуум влади. 1991 року незалежною державою проголосив себе також Нагірний Карабах — спірна протягом тривалого часу територія між Азербайджаном та Вірменією. Нині він має офіційний статус азербайджанської території, але де-факто є незалежним і, по суті, функціонує як частина Вірменії.

Але ми ще не закінчили, і наостанок я приберіг найгірше. Гадаю, лише справжні фахівці знають таку назву, як Ічкерія. Вона тепер зрідка використовується, та й на моїй пам’яті так було навіть тоді, коли ще діяла її повна назва — Чеченська Республіка Ічкерія. Тобто якщо вона взагалі колись існувала, а це, звичайно, є питанням, що призвело до двох війн, тисяч терористичних актів та сотень тисяч смертей, переважно серед цивільного населення, причому майже винятково в межах кордонів Росії.

Більшість людей сьогодні чули про Чечню, і завжди з негативного боку. Ця назва асоціюється з експортом жорстоких бандитів, бойовиків та терористів. Нещодавно вона знову звучала в новинах, коли виявилося, що підривники Бостонського марафону брати Царнаєви були американськими чеченцями. Крихітна Чечня з її мільйоном населення, переважно мусульманами, пережила дві жахливі війни за незалежність від Москви. Перша розпочалася наприкінці 1994 року, коли Єльцин утомився від консолідації антимосковських сил у невизнаній республіці на чолі з Джохаром Дудаєвим. З огляду на давню традицію самовпевнених лідерів великих країн атакувати невеликі місцеві сили в горах російський наступ виявився складним завданням і згодом перетворився на повномасштабну війну тривалістю двадцять місяців. За цей час загинуло приблизно сто тисяч цивільного населення та близько двадцяти тисяч російських військових. Порушення російськими військами прав людини стали справжньою епідемією, а чеченці почали брати заручників за межами Чечні.

Жорстокість цієї війни й жахливе руйнування чеченської столиці Грозного радикалізували ціле покоління чеченців, яке вже не мало любові до Росії. Свого часу, у 1917 році, Чечня та її сусіди (Інгушетія на заході та Дагестан на сході) уже проголошували незалежність від Росії як об’єднана гірська республіка, проте через чотири роки були силою втягнуті до Радянського Союзу. Незважаючи на славетну участь мешканців цього регіону в Другій світовій війні проти нацистів, у 1944 році Сталін депортував у Казахстан майже всіх чеченців та інгушів — близько півмільйона осіб. 1957-го в межах процесу десталінізації їм дозволили повернутися на рідну землю, але величезна кількість депортованих на той час уже померла від голоду або була вбита.

Не є збігом, що більшість спірних та конфліктних регіонів розташовані на Кавказі. (Окрім Молдови, що лежить на захід від Чорного моря між Україною та Румунією.) Регіон є надзвичайно строкатим і має у своїй історії незліченну кількість кривавих протистоянь, як давніх, так і нових. Цей дуже неспокійний край простягається від мого рідного Азербайджану на Каспійському морі до Грузії на Чорному морі (з Вірменією посередині), а на півдні межує з Іраном і Туреччиною. На півночі, з російського боку кордону, він включає в себе Дагестан, Чечню та Інгушетію, а також Кабардино-Балкарію (де розташована гора Ельбрус, найвища в Європі) і далі сягає калмицьких степів. Це земля понад п’ятдесяти етнічних груп, десятків мов та майже всіх різновидів релігії.

Росії ніколи не подобалася думка про те, щоб дозволити Чечні та її надміру гарячим сусідам стати незалежними. І не тому, що вони були б зручними «боксерськими грушами», які легко лупцювати. Та й ресурсів мають небагато. Проблема в тому, що в разі незалежності вони одразу здобудуть права та гарантії незалежних держав, зможуть вільно укладати союзи, підписувати угоди та скаржитися в ООН — усе, чого ці країни позбавлені сьогодні й через те не здатні контролювати потік насильства. Мати справу з проблемним російським регіоном погано. Мати ж справу з проблемною сусідньою країною значно гірше — цей урок радянські лідери добре засвоїли в Афганістані.

Не хочу тут виправдовувати Єльцина, але відокремлення майже неможливим робив також інший фактор — відсутність чітких кордонів. СРСР складався з республік, і кордони між ними були доволі чіткими. Коли СРСР розпався, було дуже мало конфліктів між новими державами щодо географії. Але всередині Росії кордони ніколи так чітко не проводили, адже вони не мали аж такого значення всередині великої республіки. Тому, коли Чечено-Інгушський регіон проголосив у 1991 році свою незалежність, ніхто не був певний, що саме це мало означати. Лідери руху наполягали, що нова країна має простягатися аж до Ставрополя, на двісті кілометрів на захід від Грозного, і було важко відхилити їхню вимогу або запропонувати альтернативу, що ґрунтувалася б на якійсь конкретиці. Де Чечня починалася й де закінчувалася? І як щодо сусіднього Дагестану? То була скринька Пандори. Чечня була також унікальна тим, що на її рух за незалежність не було зовнішніх впливів. Решта мали сусідів, які тиснули так чи інакше за чи проти незалежності. Але чеченський бунт був повністю внутрішнім.

Так і кортить забігти наперед, до другої чеченської війни, що привела до президентства маловідомого прем’єр-міністра на ім’я Володимир Путін. Перша війна не лише встановила підмурок для другої, але й стала важливою ілюстрацією легковажного поводження Заходу з Росією протягом 1990-х. Завдяки магії електронних книг я можу сказати вам, що в мемуарах Вілла Клінтона «Моє життя» Чечня згадана аж чотири рази на понад тисячу сторінок. Навіть якщо не брати до уваги першої половини цієї книги, що описує події, коли він іще не став президентом, це вражає. Це також є точним відображенням того, яке місце Чечня та інші гарячі точки світу посідали серед інтересів Клінтона, поки він був при владі, зокрема під час його першої каденції.