Петро Конашевич Сагайдачний - Леонід Васильович Тома

Появу на історичній арені великої людини можна назвати грою долі, а можна – об’єктивними законами історії, згідно з якими народ, що визначає своє історичне обличчя, висуває вождя, виразника своїх інтересів. Саме так з’явився в бурхливому вирі творення Петро Конашевич Сагайдачний, якому судилося змінити хід історії, дати шанс рідному народові вийти на авансцену європейських змагань. Про цей вир творення нового етносу чудово висловився в історичній праці «Погляд на складання Малоросії» М. В. Гоголь, предки якого (полковник Остап Гоголь) долучилися до цих подій: «І ось південна Росія, під могутнім покровительством литовських князів, зовсім відділилась від північної. Будь-який зв’язок розірвався; постали дві держави, які називались одним іменем – Руссю, одна під татарським ярмом, друга під одним скіпетром з литовцями. Але вже зносин між ними не було. Інші закони, інші звичаї, інші подвиги, інша мета, інші зв’язки склали на певний час два зовсім відмінні характери».

Аби зрозуміти непростий характер українсько-польських та литовсько-українських відносин, треба ретроспективно оглянути історію руську (українську) та історію Польщі й Литви.

За рік до народження Сагайдачного, у 1569 році, була укладена Люблінська унія. Віднині династичний союз між Польським королівством та Литвою переходив у повне об’єднання двох держав під назвою Річ Посполита (тобто Республіка). Від самого заснування цієї держави в ній існували внутрішні суперечності, які згодом вилились у козацькі війни й спричинилися до її занепаду та розподілу.

Литовська династія Ягеллонів, яка заволоділа короною Польщі через династійний шлюб князя Ягайла та королеви Ядвіги, схилялася до польського способу життя та католицької конфесії. Городельський привілей 1413 року надавав рівні з поляками права тільки шляхті й магнатам католицького віросповідання. В осередку православної шляхти через це посилювалися промосковські симпатії. До того ж польський сейм (шляхетський парламент) мав на короля більше впливу, ніж литовський.

Це посилювало промосковський рух у Великому князівстві Литовському. Декілька магнатів разом відійшли під руку царя московського. Півзаходи нічого не дали – і зрештою Сигізмунд II Август змушений був піти на скасування Городельських привілеїв, зрівнявши в правах усю шляхту християнської віри. Водночас він прийняв у новій редакції Литовcький статут – «Права писаные даны панству Великому князьству Литовскому, Русскому, Жомойтскому и иных через наяснейшего пана Жикгимонта, з Божее милости короля Польского, великого князя Литовского, Русского, Прусского, Жомойтского, Мазовецкого и иных».

Усі ці акти були підготовкою до Люблінської унії. Низова шляхта широко вітала цю Унію, яка забезпечувала їй рівність у правах зі шляхтою польською, а магнати литовські, навпаки, вбачали в ній загрозу своїй автономії та своїм широким привілеям (наприклад, судовим).

Люблінський сейм, на якому з’ясовувалися правові засади Унії, йшов не гладко. Литовська опозиція та впертість польського сейму не раз ставили під загрозу саму можливість здійснення Унії, тому король доклав багато зусиль, аби перетягнути на свій бік українських магнатів. За допомогою Волинського привілею йому це вдалося, а вже з поради українських магнатів він приєднав до Корони й Київські землі. Таким чином він добився необхідної більшості голосів, якою і проголосили Унію.

Отже, українська шляхта покладала на Річ Посполиту великі сподівання, і з першого погляду могло здатися, що ці сподівання мають справдитися. Волинський привілей надавав українським землям у складі Речі Посполитої широку автономію, хоч і не визнавав Україну рівним суб’єктом цієї феодальної федерації, якими були Польща та Литва. Згідно з Люблінським актом, зберігалися кордони всіх повітів України, головним органом влади був місцевий сеймик, який посилав делегатів на загальні сейми. Сеймик мав владу вирішувати всі локальні питання, аж до внесення змін до Статуту. Українська шляхта, зрівняна у правах зі шляхтою коронною, зберігала при тому місцеві права та вольності, наприклад, виняткове право на зайняття посад у місцевих органах влади. До того ж Люблінський сейм підтвердив рівноправність православних і католиків.

Так Україна вперше виступила на політичній арені як самостійна територіально-правова одиниця. Відтепер Велике князівство Литовське та Корона перебували в нерівноважному стані: прихильність українських магнатів та шляхти могла посилити в політичній боротьбі ту чи іншу сторону.

Але при укладенні Люблінської унії українські магнати не врахували деяких моментів.

По-перше, згідно з польськими законами, католицьке духовенство прирівнювалося до шляхти за своїми правами, а у Литовському статуті православне духовенство, за винятком єпископату, належало до тяглої страти. По-друге, польської шляхти було значно більше, ніж української. По-третє, була ще одна соціальна страта, правовий статус якої залишався невизначеним: козацтво. Польсько-литовський уряд навіть не знав, куди віднести цю верству. Козаків України з їх незалежним устроєм і виборним началом не можна було зарахувати ні до шляхетства, ні до міщанства, ні тим більше до хлопів.

Ось такий стан речей панував на українських землях у той час, коли Сагайдачний тільки народився, а князь Костянтин Острозький помер.

Такі міста, як Самбір, де народився Петро Сагайдачний, та Острог, де він навчався, відігравали важливу роль в інтеграції українських земель. Їхній розвиток регулювався системою норм, відомих як магдебурзьке право, що перейшло в Україну з часів Литовської держави і видавалося статутними грамотами великих князів литовських. Існував орган місцевого самоуправління – магістрат. Управління містом здійснював магістрат, що складався з війта, бургомістрів, двох колегій, кількох радників та засідателів-лавників. До компетенції магістрату входили справи міської адміністрації, господарства, фінансів, суду.

Замок-фортеця Дубно, де проводив більшу частину свого часу Костянтин Острозький, був потужним культурно-релігійним осередком. У цей період тут перебувають три відомі діячі української культури – Іов Почаївський, Віталій Дубенський та Касіян Сакович – саме той Касіян Сакович, який згодом стане впливовим діячем культурно-релігійного ренесансу в Києві та напише знамениті вірші «На жалісний погреб Петра Конашевича Сагайдачного». Тоді ж відвідують місто і знамениті полемісти Іван Вишенський та Мелетій Смотрицький. Іов Почаївський став організатором славетного монастиря на Почаївській горі.

Саме в цей час у Дубні був написаний один із популярних творів того періоду «Діоптра», укладачем та автором якого був